38.

Після від’їзду Петрика з Надійки наче хто дух випустив. Вона наче сонна ходила на пляж, сумна й самотня, розмірковуючи, що знов настав час прислухатись до телефону. Вона чекала дзвінка до дзвону у вухах, тамуючи мимовільні асоціації з Семом. Надто вже схоже виходило. Невже це просто розіграш?! Погрався і кинув?! Надійка згадувала блакитно-прозорі Петрикові очі і мимоволі заперечно хитала головою. Не міг він так з нею обійтись!

Може щоб відволіктись від дурних думок, але навіщось Надійка вирішила таки придбати білу весільну сукню. Спочатку переконувала себе, що нерозумно купувати дорогу річ для одного вечора, а потім взяла й купила. Сама собі дивуючись.

Один раз можна собі дозволити купити щось непотрібне! – переконувала себе, роздивляючись вдома покупку. – Маю врешті хоч щось собі дозволити! Нехай хоча б на пам’ять залишиться…

 Довго не наважувалась вдягнути, щоб не зурочити, та врешті цікавість перемогла.

Відображення у дзеркалі дівчині не сподобалось. З під фати виглядали стривожені й смутні круглі очі, в комплекті з довгим гострим носом навіваючи якісь пташині асоціації. Нічого святкового Надійка в своїй постаті не побачила, лише ще більше засмутилась. Попри те, щодня, повернувшись із пляжу, міряла плаття і білі туфлі на шпичаках, подовгу роздивляючись себе у дзеркалі і міркуючи, чи не буде в них вищою за жениха…

Врешті, замість довгоочікуваного дзвінка телефон видав лише коротке повідомлення: «не зможу приїхати, весілля відкладається, потім поясню».

Надійка довго не кліпаючи вдивлялась у лихе риб’яче око, що правило мобілці за екран. Потім заховала клятий апарат куди подалі, боячись, що розіб’є спересердя, не втримається…

Так би й просиділа до ночі, не в силах зібратись із думками, якби не робота. Надійка ненавиділа її в цю хвилину. Одразу після «заручин» вона видерла у керівництва відпустку. Після тривалого скандалу, погрожуючи звільнитись. Сьогодні останній вихід, трясця його матері! Ну от чому не вчора?! Надійка ладна була навіть приплатити, щоб тільки не йти – почувалась настільки виснаженою, наче її викрутив хто. Але ані Віра, ані Люба трубку не брали, тож врешті багаторічна звичка поводитись відповідально взяла гору і дівчина попленталась таки на роботу. Ніч видалась божевільною -  хворій бабці довелось зробити аж п’ять уколів, думала вже викликати «швидку», але тиск і пульс врешті стабілізувались. Під ранок Надійка вже була рада, що не залишилась удома – робота трохи відволікла від думок, і тепер вона гарантовано проспить цілий день. А якщо дуже пощастить – то й наступну ніч…

Прокинулась Надійка дійсно аж під ранок. Смутно, що це ранок Дня народження – подумала вона, старанно роздивляючись у дзеркалі свої червоні очі, немов якусь цікавинку. Потім вдяглась, немов заведена, і попрямувала на пляж, де й відмучилась день, забороняючи собі думати про Петрика. Виходило кепсько – думки ті налітали раз за разом, неначе рій, дівчина відганяла їх, не дозволяючи собі в них зануритись, немов якихось мух. Здавалось, що тому дню не буде кінця, що він довший, аніж усе її дотеперішнє життя, але врешті сонце таки сіло за обрій і Надійка попленталась додому. Не мала сили й бажання не те що готувати щось, а навіть поїсти.

Добре, коли не маєш друзів! – подумалось раптом. – Можна проігнорувати свято, якщо настрою нема. Нікому нічого не винна… Звісно, вона інакше уявляла собі повноліття, але що поробиш… Не можна вірити нікому! – головний висновок, що вона зробила того дня. Втім, не можна було вважати, що день пройшов марно, адже саме тоді Надійка вмовила себе на ринопластику. Вона вкоротить таки цього носа, зробить модельну зачіску, купить нове плаття і сумочку… Він ще пожалкує!