42.

Одинадцятого дня, коли останні сподівання на красу згасли, Надійка рушила до лікарні. З якимсь дивним злорадством дивилась, як її візит стирає самовдоволену посмішку з осоружної пики хірурга, перетворюючи обличчя у щось схоже на маску ідіота.

-Оце так… - видихнув лікар, зібравши врешті думки докупи. Надійка від коментарів утрималась, хоча, Бог свідок, мала що сказати, і вже разів сто обдумала й відредагувала свою промову… Прикусила язика й терпіла, скільки було сил. Бо чого, врешті, доб’єшся сваркою? Краще однак не стане…

Тепер до її щоденних клопотів додались візити в лікарню – крім поживних масок і мазей їй призначили фізіотерапію.

-Від вашої терапії мені всю фізію так розіпре? – не втримавшись, запитала таки Надійка у лікаря. Втім, той промовчав, ховаючи очі. Вочевидь сам не розумів, що діється…

Не можна було сказати, що невдячний ніс не реагує на процедури. Якраз навпаки: він старався, як міг – ріс, немов на дріжджах, погрожуючи стати вже не головною, а єдиною гідною уваги рисою обличчя. Надійка з жахом відчувала, як на ньому все сильніше натягується шкіра, погрожуючи от-от луснути. Від розпачу вона взагалі припинила ходити на процедури і просто чекала, опустивши руки…

 Втім, доля підготувала їй куди гірший сюрприз.  В останній день літа, коли дівчина вже готувалась виходити з відпустки, їй подзвонила секретарша головного лікаря приватної клініки, де вона числилась на роботі. Запрошення не віщувало нічого доброго, Надійка вже вирішила, що поки вона гуляла, на її місце знайшли когось. Втім, в нинішньому становищі звільнення здавалось їй швидше доброю новиною. Працювати в такому стані геть не хотілось. Надійка подумувала просити продовжити їй відпустку за власний рахунок, а як звільнять, ну що ж… так тому й бути.

Тож піднімаючись сходами до шикарного кабінету, дівчина остаточно заспокоїлась і навіть почала легковажно насвистувати собі під ніс.

-Ти що ж це коїш? – з порога запитав її головлікар, суворий чоловік років шістдесяти. Його сірувате обличчя, густо порізане зморшками й вкрите пухнастою шапкою сивого волосся, справляло враження нездорової людини і слугувало кепською рекламою фірмі. Принаймні, саме про це думала Надійка, замість шукати відповідь на риторичне питання. Нехай собі казиться. На крайній випадок – вихід поруч. Не з’їсть же він її…

-Ти що, правда не розумієш? Чи вже набралась? – сивий струснув гриву, підводячись із крісла. – Ану покажи руки!

Надійка з подивом спостерігала, як лікар закочує їй рукави, міркуючи, що нове він там сподівається побачити.

Втім, вочевидь побачене не виправдало сподівань.

-Значить, приторговуєш? – примруживши око, запитав сивий.

Надійка пригадала свій досвід роботи продавчинею, намагаючись збагнути, куди він хилить.

- Думаєш, як неповнолітня, то роби що хочеш? – гнув свою лінію лікар, вочевидь спантеличений її мовчанкою.

- Мені вже вісімнадцять… - заперечила Надійка, остаточно загнавши сивого в ступор.

- Чого ти заклякла? – не витримав мовчанки головлікар.

- Чекаю, - відповіла здивована Надійка. – Це ж ви мене викликали…

- Це що таке?! – сивий кинув на стіл зо два десятки аркушів.

- Рецепти, - байдуже відповіла Надійка.

- Це ксерокопії рецептів! – гаркнув сивий, остаточно втрачаючи рівновагу. – Чи тобі повилазило?!

Надійка нахилилась над столом, роздивляючись аркуші.

- Підписи твої стоять? – запитав сивий, всідаючись у крісло.

- Мої… - пошепки відповіла Надійка, завмираючи від недоброго передчуття.

- А призначення не з твоїх змін, як ти це поясниш?

- Ти що, для своїх подруг ліки брала? – запитав сивий, пильно дивлячись на дівчину примруженими очима. – Тільки не бреши!

- Брала…

- А на біса?! В них що, рук нема?

- Просили…

- Ти що, ладна зробити все, щоб тебе не просили?! – вибухнув сивий. – Чи тільки за подруг готова життя віддати?!

- Я не розумію… - пробелькотіла Надійка відкашлявшись.

- Тупа коза! – вибухнув сивий. – Де вас тільки таких вирощують?!

- Подруги твої звільнились, і пропали без сліду. Навчання закінчили, додому не повернулись. Як з моста у воду. – Марно намагаючись заспокоїтись пояснив сивий, поки Надійка мовчала, мимоволі згадуючи рідні місця. -  Не знаєш, де вони?

-Ні… - прошелестіла Надійка.

- Втекли одразу, як ми почали перевірку... У них все сходиться, а от ти по ксерокопіях призначень з їхніх змін отримувала ліки… Маємо тепер надостачу сто сорок дві ампули опіатів. Що з цим робити? Є пропозиції?

-Старша сестра ж усе перевіряла… - пробелькотіла Надійка. – Я не думала…

-А дарма!!! Корисна звичка!!! Спробуй якось!!!– заволав сивий, знов втрачаючи самоконтроль. – Вона своє отримає, разом з тобою, не хвилюйся! Я її вже на клізми перевів, щоб готувалась…

-У мене родина, діти, внуки, я не готовий за твої витівки нари гріти! – рубонув сивий, бо Надійка мовчала. – Не маю хисту до криміналу, і пізно вже починати! Значить так, маєш тиждень. Або ти приносиш сюди, на оцей стіл, недостачу, або я передаю справу в міліцію. Краще кар’єру втратити, аніж волю. Врешті, я вже на пенсії, проживу якось… Іди, чого стала?!