Ципа

43.

Наталка повернулась від батьків увечері наступного дня, щаслива, загоріла, і вродлива, як ніколи. Весело насвистуючи заходилась розпаковувати валізу, потім ковзнула оком по Надійці і закам’яніла посеред кімнати.

А було й від чого – Надійка просиділа більше доби на власному ліжку, не в силах навіть поворухнутись, не те що струсити з себе дивне заціпеніння. Думки її літали десь далеко, весь час повертаючись до однієї теми. Надійка уявляла себе в тюрмі. Вперше, по справжньому… На які капості спроможна доля! До такого дівчина виявилась зовсім не готовою. Всі її уявлення про в’язницю, почерпнуті з художніх фільмів і мало пов’язані з реальністю, зводились до одного й того ж: вона знесилено сидить на брудних нарах, не відриваючи погляду від загратованого віконця, за яким кружляють білі голуби. Чому голуби, Надійка й сама не знала. Дивна апатія, що здолала її одразу по поверненню з клініки, утримувала думки у шорах і не давала можливості не те що вирватись із цього виру, а навіть спробувати щось зробити.

- Розказуй! – почула Надійка немов крізь міцну пелену, що оповила її немов кокон гусеницю.

Вона вперше підвела голову, подивилась затуманеними очима на Наталку, що всілась поруч на її ліжко, і почала байдужим, чужим голосом, переповідати бесіду з головлікарем. А що їй тепер втрачати?! Врешті замовкла і знову повісила голову, навіть не глянувши на колишню подругу.

Наталка не стала її втішати, не задала навіть жодного питання – мовчки вдяглась і вийшла за двері. І не повернулась навіть ночувати…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше