44.

Наступного ранку Надійка сиділа в тій самій позі, втративши лік часу і відчуття простору. Навіть веселий дівочий гомін, що лунав гуртожитком, коли дівчата йшли на перше заняття, не вивів її з летаргії. Не відреагувала вона й на скрип дверей, що впустили Наталку до кімнати.

-Що, так і сидиш від учора? – з осудом запитала Наталка. – А на заняття хто ходитиме?

-Не знаю… - байдуже буркнула Надійка, не повертаючи голови.

-Зараз же припини киснути! – гримнула на неї Наталка. – Це ж не кінець світу! Піди в душ, вдягнись, і марш на пари! Я ось тобі дещо привезла. Після занять підеш до цього упиря і віддаси. Скажи, нехай решту почекає. Я дістану ще, але потрібен час, це не так то просто… Головне, щоб він бачив, що ти вирішуєш проблему потихеньку. Про тиждень то він так, з бодуна сказав. Чекатиме, скільки треба, куди він дінеться! Бо йому теж непереливки буде, як це все відкриється…

Надійка заледве знайшла в собі сили зазирнути у картонну коробочку, яку Наталка кинула їй на коліна. Опіати. Тридцять чотири ампули…

Надійка спробувала подякувати, та не змогла видобути з себе ані звуку, лише розплакалась.

Наталка розштовхала її, щипаючи за боки, й загнала до ванної.

-А хочеш, я з тобою схожу? – запропонувала Наталка, коли Надійка вже зібралась виходити.

-Навіщо?

-При свідках цей козел тебе не битиме…

-Це я сама…

-Що?!

-Ринопластику зробила…

-Ну ти даєш… - вражено прошепотіла Наталка, не знаходячи слів. – Вибач, я й так запізнююсь, наздоганяй!

Втім, Надійка й на думці не мала її наздоганяти, та й узагалі йти на заняття. Не до того. Треба придумати, що сказати лікарю, щоб Наталчині труди не пропали намарно. Надійка відчувала, як у неї паморочиться голова, не даючи зібрати думки докупи. Дві безсонні ночі дались взнаки аж тепер.

Надійка вмить втратила всі життєві орієнтири. Коханий покинув її, подруги зрадили, прирікши на суд і ув’язнення, колишня подруга – зрадниця побігла рятувати, ризикуючи власною долею… Все, що відбулось останнім часом, здалось раптом диким сном, що має от-от закінчитись, варто лише трошки почекати. Зовсім трішечки…

Надійка знов всілась на ліжко і заходилась витягати дріб’язок із своєї сумочки. Між пальців потрапила паперова кулька. Надійка розгорнула папірець, сама не знаючи, навіщо, і побачила кілька цифр і одне-єдине слово. «Артур».

Боячись, що передумає, Надійка вхопила телефон і набрала номер. Водночас сподіваючись, що Артур не відповість…

-Слухаю! – сердито буркнув грубий голос їй у вухо.

-Це… це… - забелькотіла дівчина з переляку.

-Надія? Це ти? – перебив врешті Артур. – У тебе проблеми?

-Так… - видушила з себе Надійка, шкодуючи, що подзвонила.

-Де ти?

Надійка мов у тумані продиктувала адресу дерев’яним язиком.

-Півгодини протримаєшся? Я вже їду!

Після недовгих роздумів Надійка запхала Наталчині ампули у шафу глибоко під одяг і вийшла надвір, не бажаючи, щоб Артур розпитував про неї у гуртожитку.

Артур прийшов пішки. Чи прибіг, це вже як подивитись…

- За тобою стежать? – запитав замість вітання.

- Ні… - здивувалась Надійка. – Навіщо?

- Давай розказуй, по порядку…

Надійка розповіла, як уміла, не ручаючись за порядок. Артур слухав, не перебиваючи. Коли дівчина приречено замовкла, мов потопельник, у якого таки урвалась та сама остання соломинка, він раптом згріб Надійку за підборіддя і підняв їй голову, змусивши зустрітись поглядами.

- Заспокойся! Це взагалі не проблеми, а дрібна прикрість. Йди додому й сиди там тихо. Коли подзвоню – одразу ж виходь сюди. Телефон не бери. Все, я побіг… Втім, цього разу він вже точно йшов, а не біг, не поспішаючи й помітно клишаючи.