45.

Сонна Надійка заледве не вхопила телефон, що розбудив так невчасно. Але, побачивши в «риб’ячому оці» Артурів номер, підхопилась і вибігла надвір, замало не забувши взутись і залишивши телефон на ліжку. Вона сама не пам’ятала, як повернулась до кімнати й заснула – немов вимкнув хто і все…

Надворі її чекав лискучий чорний джип «Тойота». Поки Надійка роззиралась навкруги, Артур нахилився вправо, відчинив дверцята й поманив її пальцем.

Надійка не встигла отямитись від подиву, як автівка рвонула з місця. За чверть години Артур вже припаркувався біля клініки. Виявляється Київ зовсім маленький, якщо на своїй автівці! – здивовано подумала Надійка, підтюпцем наздоганяючи Артура вже на сходах. Хотіла взяти під руку, щоб додати собі впевненості перед важкою розмовою, та Артур йшов надто швидко, переступаючи по два східці. Зазирнув до кабінету, повністю ігноруючи наполохану секретарку, тоді зайшов усередину, пальцем поманивши Надійку за собою.

-Я з її питання! – буркнув Артур замість вітання.

-Я не розумію… - забелькотів сивий. Його обличчя раптом змінило колір із синюшного на блідий.

-Приніс… недостачу! – вагомо мовив Артур, виймаючи з барсетки кілька картонних упаковок.

Сивий кілька разів перевів переляканий погляд з Надійки на Артура і назад, неначе шукаючи підказки, та врешті таки нерішуче взяв картонки й заходився лічити.

-Все на місці? – Артур не зводив із сивого важкого погляду. Той мовчки кивнув. Надійці здалось, що він на смерть наляканий…

-Рецепти! – Артур простягнув руку над столом. Отримавши папірці, почав ретельно лічити кожен медикамент окремо, шевелячи від напруги губами.

-Це все? – запитав, закінчивши. – Більш до неї питань нема?

Сивий рішуче захитав головою, усім своїм виглядом демонструючи полегшення.

-І от навіщо було за такий дріб’язок з дитини збиткуватись? – з презирством мовив Артур. – Якщо вже так чешуться руки підрівняти комусь пику, то можна ж вибрати підходящу. Мою, наприклад. А як дівчині з поламаним носом жити, не спадало на думку?

-Та ви що?! – аж зойкнув сивий, впершись в Надійку очима. – То не я! Як ви могли подумати? Щоб я жінку вдарив?!

Артур повернув голову і пильно поглянув на Надійку. Та відчула, як червоніє обличчя, та не спромоглась видушити з себе ані слова.

-Це вона вам таке сказала? – знову зойкнув сивий.

-Ні, сам придумав! – чесно відповів Артур, та співрозмовника тим не заспокоїв. – Гаразд, ми тоді пішли…

-Чекайте, їй же на роботу… - забелькотів сивий.

-Все, відпрацювалась! – відрізав Артур.

-Але як же… тоді нехай заяву на звільнення… - забелькотів розгублено сивий.

-Пиши! – Артур окинув кабінет поглядом, сивий сам запопадливо підклав аркуш паперу.

-І більше щоб сюди не ногою! – буркнув їй Артур вже на сходах. – З цими людьми не варто вести справи. Перше питання закрили. Йдемо далі. Він тут?

-Хто?!

-Той, хто тебе так розписав!

-Та ні… то я сама… - забелькотіла Надійка.

- Послизнулась, впала, вдарилась, - саркастично хмикнув Артур.

- Та ні… це ринопластика, розумієш? – Надійка відчула, як палають вуха.

- Ні, не розумію! – чесно відповів Артур.

- Це така операція, - прошепотіла Надійка, ховаючи очі, немов малолітня дочка перед суворим батьком, - для зміни форми носа…

- І де можна розжитись таким хоботом? – зацікавлено запитав Артур.

Надійка несподівано для себе розплакалась вголос, по дитячому розтираючи сльози кулачками. Радість визволення змішалась із тугою за спотвореним обличчям і виплеснулась назовні несамовитим коктейлем відвертих сліз і прихованого сміху.

- Гаразд, вибач… - пробурмотів Артур, рвучи на дрібні клаптики злощасні рецепти. – Все, проїхали! Про смаки не сперечаються… Ніколи не розумів жінок… Зараз мабуть так модно?

Надійка не втрималась і несамовито розреготалась, лякаючи зустрічних. Вистачило лише уявити, як вона вводить нову моду, спираючись на беззаперечний власний авторитет. Хоча б у межах колледжу…

- Ну припини… - розгублено буркнув Артур. – Не місце для істерики. Почекай хоч до машини…

- Дякую! – сором’язливо мовила Надійка, всівшись до автівки. – Скільки обійшлись ліки?

- Ти ж не хочеш мене образити? – м’яко запитав Артур. – Тоді проїхали…

- Але ж ти… після в’язниці… без роботи…

- Не турбуйся, я своє взяв… З кого належить… ще повесні…

Надійці раптом пригадалось бучне вбивство «впливового бізнесмена» разом з усією родиною і охоронцями в особняку під Києвом. Злодій розніс сейф динамітом. І неначе розчинився у повітрі… Подробиць преса не повідомляла…

- А родину навіщо? – вирішила перевірити свій здогад Надійка. – Не шкода невинних людей?

- Як це невинних?! Вони жили на його криваві гроші, не відмовлялись, по курортам і казино шастали, поки я нари грів. Позбавив державу від кількох «хазяїв життя». Що тут поганого?