Цікавинки про історію ( збірка)

У ці дні 853 роки тому

12 березня 1169 року ­– війська коаліції давньоруських князів на чолі з Володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським захопили і сплюндрували Київ. Цю подію публіцисти інколи називають першою українсько-російською війною. Хоча перша згадка слова «Україна» пізніша, а «Росія» – ще пізніша. 

У 1125 році син Володимира Мономаха  князь Юрій Долгорукий переніс свій престол з Ростова до Суждаля (нині Суздаль, РФ), міста всередині великого родючого опілля, навколо якого кілька десятиліть розбудовував свою отчину, яку мав намір передати молодшим синам, а самому бути у змозі сісти у Києві і розсадити у Русі своїх старших дітей. У боротьбі з синами Мстислава Володимировича Великого, своїми племінниками, він займав великокняжий стол тричі, щоразу ненадовго, популярністю в Києві не користувався настільки, що по його смерті (можливо від отруєння боярами) 15 травня 1157 року  два його двори і двір його сина Василька були розграбовані, а по київських містах повбивали суздальців — і бояр і дружину.

Зрештою, закріпитись у Русі зі старших нащадків Долгорукого вдалось лише Глібу Юрійовичу переяславському, та й то завдяки його тестю Ізяславу Давидовичу, що вже 19 травня  в'їхав у Київ: Бориса вигнали з Турова, Василька — з Поросся, Мстислава — з Новгорода.

Найстарший же Андрій на той час уже два роки як жив у Суздалі, куди перебрався з Вишгорода ще за життя батька і всупереч його волі, прихопивши з собою, за легендою, меч Бориса Володимировича, першого святого з Рюриковичів, та привезену з Візантії ікону Богородиці. Столицю отчини він переніс до Володимира-на-Клязьмі, міста невеликого і молодого — не більше ста років, без власних вічевих традицій, нелюбих Андрію Юрієвичу з київських часів, але розбудовувати яке взявся на київський лад — з воротами за зразком Золотих, які і назвав так же, кам'яними церквами, закладеними вже 1158 року, й величним Успенським собором, що висотою перевершив Софіївські собори Києва і Новгорода.

Поблизу своєї нової столиці Андрій Юрієвич наказав звести білокам'яну резиденцію-замок, названий Боголюбним (нині Боголюбово під Владимиром у РФ), якій володимирський князь завдячує своїм історіографіним прізвиськом, котре поруч з його імнем з'явилось через кілька століть.

Не церемонився Андрій Боголюбський і з давніми традиціями та ріднею. З вигнаних з Русі братів лише Юрій отимав від нього невеликий уділ під Суздалем, решту трьох (Борис на той час вже помер) — Мстислава, Василька і Всеволода (згодом відомого як «Велике гніздо»), разом з їх матір'ю — своєю мачухою, і своїх племінників вислав до Візантії. За родиною настала черга батькових «передніх мужів», бояр, замість яких Боголюбський оперся на містян і особисто відданий йому військово-служивий люд.

На залежних від нього людей Андрій Боголюбський спирався і в церковних справах. Так, у 1159 році, надумавши розділити єдину в Заліссі єпархію надвоє, щоб виділити з неї нову, Володимирську, він під надуманим приводом вигнав з ростовської кафедри грека Нестора і підняв ігуменів з місцевих — спочатку суздальського Леона (Леонтія), а потім, коли з'явилось бажання мати і власну, незалежну від Києва, митрополію, — ростовського Фе(о)дора, людину заможну, авантюрну і безпринципну.

Але отримати патріарше благословення не вдалось. Не допомогло ні віднайдення начебто чудотворних мощів, ні запровадження з цієї нагоди свята і написання «Житія», яке задавнило історію ростовської кафедри до часів хрещення Русі , ні візит Федора у Царгород, ні особисте листування з патріархом Лукою Хризовергом, який був незворушним і категоричним: князю пропонувалося «з радістю» прийняти Леона назад і «більше не просити [нічого]».

Тож коли близько 1168 року  Боголюбському випала нагода силою зброї поквитатись з Києвом, де по смерті його двоюрідного брата Ростислава Мстиславича, знову розгорнулась боротьба за великокняжий престол, він відіслав «владику Федора» до київського митрополита Костянтина II, де того судили і жорстоко стратили.

За два роки до того у Києві помер князь Ростислав, який сидів тут трохи менше 10 років. Але замість нього почали княжити не його сини, а його племінник Мстислав. Це батько Романа Мстиславича, який нам більше відомий як засновник Галицько-Волинської держави. Це все нащадки Володимира Мономаха.

Мстислав з Волині проявив себе дуже активно, організував великий похід на половців. Свого сина Романа посадив у Великому Новгороді. Тобто, дуже швидко, в один рік він зайняв ключові міста, ключові руські землі. Звичайно, проти нього дуже швидко почало наростати невдоволення. У першу чергу, незадоволеними були сини Ростислава – його попередника на київському столі. І вони почали цей конфлікт.

Вони тоді мали свій осідок у Смоленську – смоленські князі. До цього конфлікту, який почав наростати, швидко доєднався Андрій Боголюбський, чернігівські князі, муромо-рязанські князі – загалом, близько 20 князів брали участь у цьому поході. Від Суздаля був представлений лише син Андрія Боголюбського, який був серед цих 20 князів. Водночас, один з братів Андрія був на протилежному боці – один з небагатьох союзників Київського князя Мстислава.

Смоленськ, між іншим, тільки зараз обласний центр Російської Федерації. На той час він більше пов’язаний з Києвом і Полоцьком, аніж із тією Заліською землею – за лісом, який відділяв Смоленськ від тих країв.

Старші в роду Мономаховичів — Святослав Ярославич чернігівський і Володимир Мстиславович трипільський, претензій до великого князя не мали, тож коаліцію проти нього очолив третій по старшинству — Андрій Боголюбський. Він відправив у похід на Київ своїх братів Гліба й Всеволода і внучатого племінника Мстислава Ростиславича (що саме вернулись з Візантії) з військом ростовців, володимирців та суздальців. «Держав весь наряд», що зібрався у Вишгороді, його старший (з живих на той час) син Мстислав Андрійович, якому мав допомагати суздальський воєвода Борис Жидиславич.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше