Глава 4

Наступні дні минають спокійно. Півтора тижня, де я, як і завжди, міняю дні навчання й роботу. Спершу це було проблемою, та потім довелося йти у деканат та просити дозволу на подібне відвідування універу. Тим паче, що навчаюся на бюджеті. На щастя, декан дозволив, схвально поставившись до мого рвіння вчитися та забезпечувати себе саму. Звісно, довелося ще натиснути на жалість, розповісти, що батьки прогнали, не люблять (не дуже й перебільшила) та кліпати очима накручуючи пасма волосся на палець. Але головне, що вдалося. Викладачі спершу дратувалися, але зрозумівши, що завдання виконую, змирилися. Врешті-решт, другий курс вже. 

Тарас, після свого подарунка, більше не приходив й не діставав. Лише йшов слідом, як і завжди це робить. Мабуть, період загострення був короткочасним, бо насправді боялася, що з приходом додому, все починається знову. Телефон, до речі, я викинула на смітник. На всякий випадок. 

Сьогоднішній же день проводжу у магазині. Злива з самого ранку не вщухає, тож покупців не так багато, як того бажав би директор магазину. Та мені в радість. Увімкнувши обігрівач на повну, — квіти стоять позаду мене, у холодильнику, — сиджу перед ноутбуком та дивлюся чергову серію корейської дорами.Там якраз напрочуд драматична сцена: кохану поліцейського викрали й він шукає її. Дивлюся, згризаючи нігті. Нерви напружені. Шепочу під ніс, щоб рухався швидше, адже ось-ось любов його життя вб'ють. 

За переглядом серіалу збігає час. Темніє вже рано, тож о шостій на дворі практично ніч. З вікна магазину спостерігаю за затором — всі їдуть з роботи додому. Мені ще рано. Пізніше дзвонить Стася та розповідає новини з університету. Після неї дивує дзвінком мама. Вона обурливо розповідає про сусідів, які затопили їх й не бажають визнавати власну вину. Мені не цікаво про це слухати, як мамі не цікава я, але все одно підтакую, удаючи ілюзію розмови.

Нарешті день добігає кінця. Прибираю робоче місце та виходжу під проливний дощ. Замикаю магазин й крокую на зупинку. За звичкою очікую, що Тарас десь неподалік, тихо йде слідом, але роззирнувшись, розумію, що колишнього немає. Принаймні не бачу його. Видихаю. Його відсутність тішить. 

Діставшись на метро у свій район практично біжу до будинку. Холодний дощ не припиняється навіть на кілька хвилин. Враження, що негода вирішила затопити місто у мряці та імлі. Здіймаються пориви вітру. Кутаюся у куртку й зупиняюся неподалік від під'їзду помітивши там чоловічу фігуру. Рано раділа, виходить. Тарас тут. Не впізнати його неможливо, за останні місяці я на пам'ять знаю кожний рух та те, як тримається. 

"Так, Аль, зберися. Не факт, що він почне чіплятися. Можливо просто постоїть мовчки й піде, як і було останнім часом". 

Кілька разів вдихаю та видихаю. Страх бридкими дотиками стискає ребра й легені у них. Стає складно дихати. Але я змушую себе йти вперед. 

Дійшовши до під'їзду зупиняюся аби відімкнути двері. Не дивлюся на хлопця поряд, хоч він й дихає у потилицю. Та, коли колишній намагається проковзнути у під'їзд зі мною, різко обертаюся.

— Що?! — рявкаю.

Він зупиняється. У темряві хлопчачого обличчя майже не видно, та я знаю, що він всміхається.

— Дорогенька, не що, а ласкаво прошу. 

Злісно дивлюся на нього. Пахне алкоголем — погано. Під ним Тарас себе взагалі не контролює. 

— Пішов геть, — сичу крізь зуби. 

Штовхаю хлопця у груди сподіваючись, що зробить крок назад й опиниться під під'їздом, а не у ньому. 

— Так не піде, — шепоче хрипко та хапає за руки. — Я сумую, Аленько.

Він так називає…від самого початку наших стосунків й…до зараз, коли лише знищує мене та знищує. 

— Я не сумую, — рикаю та намагаюся висмикнути руки з залізної хватки.

— Знаю, — зітхає драматично. — Ми це виправимо.

Тремтіння пробігається по тілу наче хтось взяв й провів крижаною брилою. До гострого болю у серці. До страху у душі. До відчуття удушшя у горлянці. 

— Пусти, — шиплю.

— Ні в якому разі, дорогенька, — нахиляється до мене й майже торкається кінчиком свого носа щоки. — Пішли.

Якимось чином Тарас змінює положення наших тіл й тепер тягне у бік ліфта. Не спиняючись ні на мить й не відпускаючи притискає до себе шепочучи на вухо:

— Ключі, Аленько. 

— Припини! У тебе заборона! — задихаюся від страху.

Не можу так. Не можу! Беззахисна, слабка і...у його руках. Чому не подумала, що потрібно щось для оборони? Розрахунок на вплив суду й поліції явно не на користь мені, адже Тарас все одно переслідує.

— Чхав я на неї. Ключі, Алю!

Він нишпорить у моїх кишенях не забуваючи тягнути за собою. Знайомий парфум з різким ароматом врізається у ніс. Колись він подобався мені. Були дні, що навіть шаленіла. Але не зараз… В цю мить відчуваю лише відразу. 

Врешті-решт колишній знаходить ключі від квартири й відмикає двері. Заштовхує мене у маленький коридор. Не встигаю отямитися, як вже замикає нас й притискає мене до вішака з куртками. 

— Не пручайся, — промовляє в губи. — Чого ти, дорогенька? Я хочу тебе.

— Зате я не хочу, — ричу у відповідь.

Тарас посміхається. Теплі, такі гарні очі сяють, немов він зараз отримає бажаний подарунок. З'являється думка: як же можна бути таким гарним зовні, та бридким усередині?

Хлопець намагається стягнути джинси, але вони мокрі, прилипли до тіла, тож вдається погано. Смикає мене й зрозумівши, що нічого не виходить, тягне у кімнату. Жбурляє на диван. Рвучко зіскакую й хапаю чашку залишену на стінці. 

— Не підходь! — кричу.

Зазираю у карі очі. Там не видно божевілля, лише хворобливий блиск. 

— Аленько, — лагідно вимовляє ім'я, — давай же, припини опиратися. Я не залишу спроб…

— Ти чудовисько, — намагаюся втримати голос грубим, та істерика рветься назовні. 

Зараз, як ніколи, відчуваю самотність. Я одна. Нікому захистити. Нікому налякати Тараса наслідками. Нікому затулити спиною й дати відсіч. Я нікому не потрібна. Кинута напризволяще батьками. Остання надія на Святого зникла, немов бульбашка на воді.