Глава 1

Паніка й страх. Саме ці емоції відчуваю, варто помітити колишнього, який постійно чатує під будинком. Ніщо його не зупиняє, навіть заборона суду наближатися ближче, ніж на двісті метрів. Проковтую клубок страху й вперто крокую вперед. Сьогодні день, коли його переслідування обмежується лише спостеріганням, до мого щастя. Рятує ще й те, що на дворі світло. Але знаю — короткочасне явище. Прийде час й він знову почне чіплятися, ображати, гупати у двері квартири, чатувати всюди. 

Колись ми познайомилися у новій компанії, що для нього, що для мене. Я переїхала у нове місто, щоб навчатися, він теж. Наша пара прожила недовго, адже Тарас постійно присікувався, навіть в університеті життя не давав. При тому, що навчаємося ми у різних закладах. Навчалися, якщо точніше, Тараса вигнали. Я ж продовжую поглинати граніт науки й одночасно працюю. 

Постійно ревнощі, претензії, погрози, схиляння до статевих стосунків, чого точно не бажала. Подруги казали, щоб кинула, але кожного клятого разу варто було почати цю розмову, він бив… Бив, щоб замовкла й навіть не думала про таке…

Тому досі не вірю, що вже три місяці, як змогла вирватися з цього пекельного кола. Майже. Адже він досі тут, не на лікуванні, не за ґратами, а під моїм будинком. 

Позавчора подруга, за сумісництвом одногрупниця, розповіла про сім'ю у нашому місті, яка опікується жінками чи дівчатами, що страждають від насилля. Сьогодні мені назначено зустріч, в яку досі не вірю. З людиною, яка повинна допомогти захистити. Цей чоловік — брат засновника організації, яка захищає жінок від насилля, адже його самого немає у місті, але яка мені різниця? Головне, що зможу потрапити на зустріч й попросити захисту. 

Тарас слідує позаду. Я фізично відчуваю його присутність, попри те, що навколо людно. Просто навчилася за останні пів року відчувати хлопця на відстані. Не через почуття чи прив'язаність, а навпаки, через страх та біль. 

Дзвінок телефону розбавляє сіру, осінню буденність. Тисну відповісти й чую бадьорий голос подруги:

— Ти вже їдеш до нього?

— Так. 

— Аль, його звати Тимур Святий. Він брат засновника і його дружини. Казали, що може допомогти зустрітися з ними. 

— Ти казала.

— Знаю, але повторюю. Ця чума, як завжди?

— Тарас? — обертаюся. — Так, неподалік. 

— Вірю, подруго, що Тимур тебе врятує. Він впливовий, ще й депутат, тому… Не кине ж в біді таку красуню.

Хмикаю. Моя зовнішність виділяється. Руде, від природи, волосся; веснянки на обличчі, типові зелені очі. Одним словом, все, як у відьми. Тарас навіть казав, що причарувала його. 

— Остання надія, хоч би не була даремною, — відповідаю Стасі й кладу слухавку. 

Діставшись офісної скляної будівлі на розі двох вулиць, з величезним паркінгом забитим дорогими машинами, зупиняюся. Страшно трішки. Раптом цей Тимур прожене? Врешті, не він керує тією організацією, з нею пов'язаний лише через брата. 

Видихаю. 

Зберися, Алю, ти повинна. Вперед. Інакше закінчиш десь у канаві забита до смерті. 

Входжу у будівлю сповнена ентузіазму й віри, що тут закінчиться проблема з Тарасом й почнеться нове життя. Поки підіймаюся ліфтом на п'ятий поверх, знаю, колишній внизу, або вже йде сходами. Він, наче тінь, яку ненавиджу з кожним днем все більше. 

Коли ліфт відмикається, швидко виходжу й прямую до дверей з потрібним номером. Стукаю й почувши “Увійдіть” сміливо заходжу. Щоправда, варто побачити Тимура на власні очі, як припиняю дихати. Він гарний. Дуже. Блідий, з блакитно-сірими очима, чорним волоссям, витонченістю, і такою аурою, що повітря просто не потрібне. Загострені риси, пухкі губи, і впевненість у погляді настільки глибока, що одразу зрозуміло — він знає все на світі, тримає усіх у стиснутому кулаці й вміє вбивати одним лише поглядом. Від нього віє  силою, холодом, немов замість серця у чоловіка шматок льоду. 

— Добрий день, — каже перший й відкидається на спинку крісла зацікавлено оглядаючи мене з ніг до голови. 

— Добрий, — проковтую клубок у горлянці. І, боже, як же приємно визнавати, що він не від страху. 

Німа пауза триває кілька секунд, поки ми роздивляємося одне одного. 

— У мене немає вільного часу, щоб розглядати Вас, як картину. Ви записані на зустріч? 

— Т-так. Я Алевтина. І записана. 

— І чому ж записалися? — спокійно запитує, та від його голосу все всередині починає бриніти, немов я інструмент, а він музикант. 

— Я… Мені… Ваш брат потрібен…

— Мій брат? — вигинає брови.

Вдихаю та видихаю. Зосереджуюся.

— Мені потрібна ваша допомога. Ваш брат займається подібним. Його організація піклується про жінок, які опиняються у складних ситуаціях. Я у такій. Колишній переслідує мене. Прийде час і знову дійде до фізичного насилля. Суд заборонив йому, та… Та він хворий, розумієте? — останнє виривається з відчаєм. — Я готова на все, аби захистили. 

Тимур схиляє голову на бік.  У світлих очах спалахує зацікавленість.

— На все? — лукаво запитує.

Мабуть, помилка якась. Стільки сексуального підтексту звучить у його запитанні, що вся вкриваюся потом. 

— Мала на увазі, що…

Господи, а що ж мала на увазі, то? Не інтим, точно. Але виглядає це саме так, правда? 

— Що?... — очікує відповіді. Насміхається, бачу, читаю по виразу обличчя. Він навіть не приховує. 

— Мені потрібен захист, — повторюю тихіше.

Серце вибиває шалений ритм. Тимур Святий вводить мене у стан ступору. Не можу й кроку ступити, так і стою посеред кабінету й не знаю, що робити далі. Йти вже? Судячи з його обличчя — так. Сіро-блакитні очі розглядають мене уважно й довго. Піт на спині стає холодним. Якщо зараз відмовить, то все... Остання надія помре разом з його “ні”.

— Вам потрібна свобода від колишнього? — уточнює. 

— Так. І захист, — відчуваю, що руки починають тремтіти, тож ховаю їх за спину. 

— Скільки на вашу думку коштує свобода у двадцять першому столітті?