Ціна за кохання - 2. Хочу тебе.

3. Вероніка

Зранку прокидаюсь від телефонного дзвінка Марії Ігорівни.

- Ніко, не розбудила? – шепоче вона.

- Ні, - сонним голосом кажу я.

- Ти зможеш приїхати сьогодні раніше і залишитись у нас із ночівлею?

- Звісно, - погоджуюсь і вирішую не розпитувати подробиць.

- Дякую, - вона кладе слухавку.

Я швидко встаю із ліжка і починаю збиратись. На дворі ще темно,а на годиннику шоста ранку.

Цікаво, що трапилось, що я знадобилась так рано і ще й на ніч. Можливо, жінка мені розповість або Микола щось про це знає.

Беру свій рюкзак  кладу у нього піжаму і чистий одяг. Швидким кроком іду до їхнього будинку, що аж дихати стає важко. Тихенько стукаю у двері, щоб не розбудити Макара і можливо Сергія Степанович, який ще спить, зазвичай в такій годині.

- Ти так швидко, - каже Марія Ігорівна і запускає мене до теплого приміщення.

- Я старалась, подумала, що щось трапилось, - не відриваю погляду від жінки, яка уже з самого ранку виглядає ідеально, однак не вираз її обличчя.

- Та ні, - вона натягує усмішку. – Усе в порядку. Ми просто їдемо у відрядження майже на два дні і потрібно виїхати раніше.

- Ти подзвонила до Ніки? – чую голос Сергія Степановича, який саме виходить із вітальні і не дивлячись на мене защіпає ґудзики свого синього піджака. – О, Ніко, ти уже тут, - чоловік явно здивований моєю швидкою появою.

- Я прийшла, як тільки Марія Ігорівна до мене зателефонувала.

- Чудово, дякую. Ми повинні були попередити тебе вчора, але щось вилетіло з голови. Вибач.

- Все в порядку. Я розумію, - кажу я і вішаю свій верхній одяг на вішалку.

- Тоді зустрінемось через день. Як тільки ми вийдемо, включи сигналізацію, про всякий випадок. А то ні нас, ні Миколи немає, щоб чогось не сталось, - застерігає мене Сергій Степанович.

- Гаразд. Щасливої дороги, - кажу я і зачиняю за ними двері і водночас включаю сигналізацію.

Як не як, це безпеки, а я у великому домі із маленьким хлопчиком. У мене ніколи не було страху дому чи грабіжників, але раз Сергій Степанович попросив, то я маю виконати його доручення.

Іду у кімнату і переодягаюсь у більш зручний одяг, спускаюсь на низ і вирішую зробити собі пластівці з молоком. Я так давно такого не їла. І заодно Макарові зроблю, якого прийдеться скоро будити і відправляти у садок.

Поки молоко розігрівається на плиті, то я пишу повідомлення Миколі, що уже прокинулась і сиджу у його будинку. Знаю, що як тільки він прокинеться, то одразу зателефонує до мене.

Піднімаюсь до Макарової кімнати і сідаю на краю його ліжечка.

- Макар, пора вставати, - кажу я і ніжно погладжую хлопчика по голівці.

Малий із таким ж темним волоссям, як у Миколи щось мимрить собі під ніс і, навіть, не збирається прокидатись.

- Макарчику, прокидайся, - трохи голосніше промовляю я.

- Ніка? – шепоче Макар, коли розуміє, що біля нього я, а не мама.

- Так, сьогодні я буду з тобою цілий день і ночувати також буду, - щиро усміхаюсь цьому промінчику щастя.

- Клас! – викрикує він і його сонливість одразу ж зникає.

- Ти іди  вмивайся, а я приготую тобі пластівці з молоком.

- Добре, - Макар швидко встає із ліжка і біжить маленькими ніжками у ванну кімнату.

 Я спускаюсь і якраз вчасно, бо молоко уже почало збігати. Дістаю пачку із пластівцями і насипаю у дві тарілки і викидаю пусту упаковку у сміття. Заливаю молоком і ставлю на стіл. Макар сідає за стіл і починає смачно снідати.

- Смачного, Ніка.

- Дякую, тобі також, - сідаю навпроти хлопчика і також їм. – Зараз ти збираєшся і ми йдемо у садок.

За декілька хвилин ми одягаємось і я відводжу Макара у садок. Вихователі мені не дивуються і спокійно сприймають.

Після садка я одразу ж повертаю у супермаркет «АТБ», як виявилось немає не тільки пластівців й молоко, а й решти продуктів, з яких можна було б приготувати якусь їжу.
Цього разу Марія Ігорівна не залишилась меню, отже мені приходиться самій думати. Добре, що хоч карточку з банку залишила. Єдине, що я не знаю, скільки грошей на цій карточці, тому постараюсь багато продуктів не купляти.

Заходжу у великий просторий супермаркет, який є одним із моїх улюблених магазинів.

Ходжу між прилавками і оглядаю продукти і у моїй голові одразу ж складається картинка їжі, яку я готуватиму.  Сама того не замічаючи, назбирала майже цілий візок різних продуктів.

Під’їжджаю до каси і починаю усе викладати. Тепер у мене з’являється наступне питання:

«Як я усе це донесу до дому?»

- Вероніко? – чую своє ім’я від знайомого голосу.

Обертаюсь, а ззаду мене стоїть Назар із ідеальним вкладеним білим волоссям.

- Назар? – я справді здивована тут його побачити.

- О, це так зустріч. Давно я тебе не бачив.

- Я також, - усміхаюсь, але крізь чорну маску на моєму обличчі цього не видно, але я впевнена, що він і так це розуміє по моїх очах.

- Це все твоє? – вказує він на усі продукти, які чекають своєї черги до каси.

- Так.

- Надіюсь ти не сама будеш це все нести.

- Ну, як сказати. Микола в Тернополі, а його батьки поїхали у відрядження.

- Я тобі допоможу, - каже хлопець, викладає свої покупки за моїми, яких набагато менше, ніж моїх.

Поки я розплачувалась карточкою, Назар зібрав усе у два великих пакети і ще окремо мав свій і поніс до виходу. Я швиденько поспішаю за ним.

- Я на машині, - каже він. – Дістань ключі із кишені, - він зупиняється.

Я підходжу ближче і дістаю ключі із його куртки.

- Натисни.

Я натискаю на чорну круглу кнопку і чорна машина видає звук.

- Сідай, а я все покладу у багажник.

Я його слухаюсь і залажу у трохи уже холодну машину.

За декілька хвилин Назар заводить машину і рушає.

 - То у тебе з Миколою усе серйозно? – акуратно запитує він і не дивиться на мене.

- Так, - відповідаю я, хоча мені не комфортно з ним говорити на цю тему.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше