- Вероніко, - кажу я до дівчини, яка обернута до мене спиною. – Тобі потрібно поспати.
- Я не можу, - перевертається вона на спину.
Її погляд спрямований у стелю.
- Від того, що ти не будеш спати нікому краще не стане. Буде гірше тільки тобі, - намагаюсь переконати її хоча б спробувати заснути.
Сам я би уже давно спав, але не можу, коли знаю, що вона ніби біля мене, але її думки далеко.
Вероніка навіть не притулилась до мене, лягла на край ліжка і накрилась ковдрою майже з головою.
- Хочеш спати – спи, - різко промовляє вона.
- Ходи до мене, - тягну руку, щоб її обняти.
- Ні. Я не в настрої.
- Я тебе просто обніму.
З якоюсь обережністю дівчина присувається ближче і дозволяє себе обняти.
Тепер її мила голівка лежить у мене на грудях. Я легенько цілую її у маківку і погладжую по волоссі.
- Знаєш, - порушує тишу вона, – я завжди боялась залишитись одною. Я знаю, що батьки і бабуся рано чи пізно померли б, але я не очікувала, що це буде так швидко.
Я мовчу. Не перебиваю її, розумію, що Вероніка ще не завершила.
- Я завжди хотіла, щоб батьки стали бабусею і дідусем, а зараз я можу втрати ще одну дуже дорогу мені людину. Я не переживу цього, Микола. Просто…
- Ей, Вероніко, щоб не трапилось я буду з тобою. Ти не будеш одною, я тобі обіцяю. Пам’ятай, що у тебе ще є Сашко і йому також важко.
Дівчина закушує губу і ще сильніше притискається до мене. Одну свою ногу вона закидає на мене, обожнюю коли вона так робить.
Вероніка мовчить, але я знаю, що вона зрозуміла мене.
- Солодких снів, кохана, - кажу я.
Вероніка трішки піднімається і звертає на мене свій погляд.
- Що таке? – запитуюсь я.
Вона не відповідає, лише нахиляється і ніжно цілує у вуста.
- І тобі солодких, коханий.
Ми так і засипаємо в обіймах один одного.
- Ось, - кидаю на стіл Андрія Валентиновича білий конверт із грошима на лікування Вероніки бабусі.
Він широко дивиться на конверт і на мене.
- Тут уся сума? – запитується він.
- Так, можеш перерахувати.
Говорю до нього на ти, оскільки він не сильно від мене старший.
- Чудово, - він закидає конверт собі у шухляду і замикає його на ключ. – Вероніка не прийшла?
- Вона у коридорі, - відповідаю трішки грубо я.
- Мені потрібно поговорити з нею. Особисто, - робить Андрій акцент на останньому слові.
- Вероніка розповіла мені про твої залицяння, - роблю крок до нього. – Повір, краще тобі не робити цього.
- Це погрози?
- Попередження, - м’яко усміхаюсь я.
Я підходжу до дверей, щоб уже виходити, але затримуюсь на мить.
- Ти все ще хочеш з нею поговорити?
- Перекажіть їй, що коли у стані її бабусі будуть якісь покращення, я одразу ж повідомлю.
- От і чудово, - із гордістю я виходжу із кабінету цього, так званого, лікаря.
- Чому ти не дозволив мені зайти і поговорити із ним? – одразу ж піднімається Вероніка із свого місця.
- Я з ним поговорив. Коли бабусі буде краще, то він повідомить.
- Але… - її перериває дзвінок мого телефону.
- Мама, - кажу я і піднімаю слухавку.
Вероніка трішки напружується і не зводить з мене очей.
- Алло, мамо, куди ви поїхали? – одразу ж запитуюсь я.
- Мали одні справи.
- Які?
- Вдома розповім. А ви де? Ми приїхали, а нікого удома немає.
- Стались деякі проблеми. Я з Веронікою і Макаром у Вероніки вдома на Заводському.
- Що трапилось? – запитується стривожено мама.
- Вероніки бабуся в лікарні. Ми ще декілька днів побудемо тут.
- Ні, - перечить Вероніка і торкається рукою мене.
Я замовкаю і чекаю поки вона продовжить.
- Ти повинен вернутись із Макаром. Йому потрібно ходити до садочка, а тобі на роботу.
- Вероніко, - трішки підвищую голос. – Я сам буду вирішувати, що мені потрібніше. Мамо, ви можете приїхати і забрати Макара?
- Звісно, я скажу татові і він приїде. Микола, - каже мати через мить, - наскільки усе погано?
- Дуже, - відповідаю одним словом.
Не хочу, щоб Вероніка зрозуміла, що я маю на увазі.
Мама важко здихає в слухавку.
- Гаразд, ми приїдемо.
- Вони приїдуть і заберуть Макара, - кладу телефон у карман куртки і кажу Вероніці.
Дівчина легенько киває і направляється до виходу.
- Потрібно заїхати в магазин, купити якихось продуктів, щоб я щось приготувала, - каже вона, коли ми сідаємо у машину.
- Можемо замовити щось. Не обов’язково готувати.
- Ні. Я приготую. Мені не важко, - промовляє Вероніка монотонним голосом.
- Вероніко, ти не в стані щось готувати, - вирішую сказати їй правду.
Дівчина повертає на мене свої карі очі.
- Я нормально почуваюсь, - каже вона по складах.
- У тебе від ранку усе з рук падає.
- І що ти цим хочеш сказати?
- Тобі потрібно зібратись і не хвилюватись так.
- Не хвилюватись!? – викрикує вона. – Як би там лежала твоя матір, ти би не хвилювався?! Чи тато?! Чи Макар?! Тобі легко говорити! У тебе є живі батьки, гроші і все, що ти тільки захочеш! А в мене немає нікого окрім бабусі і Сашка! І мені нічого з неба не падає. Мені потрібно працювати, щоб мати хліб!
Я прикушую щелепу.
- Знаєш що?! – починаю кричати на неї я і зупиняю машину біля під’їзду. - Думаєш, що я не докладаю зусиль до цього всього!?
- Тобі варто тільки сказати і батьки тобі усе дадуть!
- Хах! Справді!? – я обурений її словами. - Ти забула, як я просив тебе бути моєї дівчиною, бо у мене забрали усе?!
- У тебе були умови при яких ти міг усе вернути. У мене немає таких умов! – викрикує Вероніка і виходить із машини, голосно гримаючи дверима автомобіля.
- Чорт! – викрикую я і б’ю руками по кермі. – Вероніко, стій! – кричу їй у слід і виходжу з автомобіля. – Я ще не закінчив!
#7767 в Любовні романи
#3067 в Сучасний любовний роман
підліткові проблеми, підлітки кохання дружба батьки, кохання і доля
Відредаговано: 05.02.2022