9.Вероніка

День за днем і бабусі стає все краще, чому я дуже рада. З кожним нашим приходом до неї вона стає щасливішою і живою. Уже сьогодні її виписують із лікарні, а завтра, якщо усе буде добре, ми повернемось у Івано-Франківськ.

Ми під’їжджаємо до лікарні і я беру пакет із теплим одягом для бабусі. Вона одразу ж сяде у машину, але їй однаково краще бути у теплі.

- Я ще зайду до Андрія Валентиновича, - кажу я, щоб подякувати йому.

- Ні, - перечить мені Микола і закидає шарф на шию. – Я сам до нього піду.

- Але…

- Вероніко, - строго каже хлопець і відчиняє двері лікарні, пропускає мене усередину.

Навіть тоді, коли я кожен день сюди приходила, я не звикла до цього запаху і кольору стін. Це однаково залишається найгіршим місцем у моєму житті.

- Тоді я іду до бабусі, допоможу їй одягнутись, а ти іди до нього, - кажу я, на що хлопець киває і повертає у кабінет Андрія Валентиновича.

Мені дуже цікаво про, що вони розмовлятиму, надіюсь, хлопець мені потім розповість.

- Доброго дня, - вітаюсь із бабусиними сусідками по палаті і широко усміхаюся.

Кожна із них вітається зі мною у відповідь.

- Ось, - простягаю білий наповнений пакет, - тут одяг, щоб вам тепліше було. Одягайтесь і будемо їхати до дому.

- Їхати? Та ми можемо і пішки перейтись.

- Бабусю, там холодно, а вам зараз краще поберегтись.

Вона розуміє, що сперечатись із мною немає сенсу. Ця впертість перейшла мені від її доньки, тобто, моєї матері. Бабуся одягається і ми уже виходимо з палати.

- Ти без Миколи?

- З ним. Він просто пішов до Андрія Валентиновича.

- Тебе до нього не пускає, еге ж?

- Він дуже сильно ревнує мене до нього, хоча мені на нього начхати.

- Микола просто бачить, що Андрію на тебе не начхати. І тому ревнує.

- Ех, знаю, бабусю, знаю.
Ми ще декілька хвилин стоїмо у коридорі, чекаємо Миколу, який уже занадто довго не виходить.

- Може мені зайти?

- Не варто, Ніко. Нехай чоловіки самі вирішують свої справи.

Вирішую погодитись із бабусею, бо щось мені підказує, що вона має рацію.

Чекаємо ще близько п’яти хвилин і нарешті із білий дверей виходить Микола. У руках тримає папірець.

- Ось, - простягає він мені і я розумію, що то бабусина виписка.

- Чому ти так довго?

- Ми просто розговорились, - він одразу ж направляється до виходу.

- Про що?

- Та так, неважливо, - втікає від відповіді він.

- Микола, - уже строгіше кажу я.

- Ніко, не варто, - зупиняє мене бабуся.

Роблю глибокий вдих і прямую до виходу за хлопцем і бабусею.

Ми сідаємо у машину і дзвінок мого мобільного привертає увагу усіх.

На екрані висвічується невідомий номер. Декілька секунд я вагаюсь над тим чи піднімати слухавку чи ні.

- Алло, - кажу я і бачу, як Микола не зводить з мене погляду.
Його рука застигла на коробці передач.

- Вероніко, привіт, - лунає радісний чоловічий голос.

- А це хто? – одразу ж запитуюсь я.

- Це Назар.

Звідки він взяв мій номер, я уже не хотіла розпитуватись.

- А я спершу й не впізнала.

- Все нормально. Розумію, що у тебе мій номер не записаний. Отже, чому я дзвоню, - хлопець на позитиві продовжує розмову.

Микола бачить, що я продовжую розмовляти, отже, усе добре. Він переключає коробку передач і плавно рушає.

- Я ж запрошував тебе на день народження у суботу, а так і не сказав адрес і годину.

- Ну так, - усміхаюсь легенько я.

- На 16 годину у «Passage».

- Чудово.

- Ти будеш?

- Так.

- Сама чи з Миколою? – запитується трішки обережно Назар і я розумію, що він очікує почути, що я прийду сама, але на жаль для нього, це не так.

- З Миколою, - відповідаю я і бабуся з хлопцем кидають на мене погляд.

- Зрозуміло, - його голос трішки став сумнішим. – Тоді чекаю вас разом. До зустрічі, - у мене в голові спливає вираз його обличчя, як його усмішка зникає.

- Хто це? – одразу ж запитується хлопець.

- Назар, - кажу я і дивлюсь на нього.

Микола не відводить погляд від дороги, але руки стискає на кермі із такою силою, що аж з’являються вени.

- Що він хотів?

- Він запрошує нас на день народження. На 16 годину у «Passage»

- В мій ресторан… - протягує Микола. – Він це спеціально робить.

- Микола, може досить?! – підвищую я голос, бо мене це уже починає дратувати. – Ти думаєш, що я тебе на когось проміняю?

Він зупиняється під під’їздом, бабуся одразу ж виходить, розуміє, що нам потрібно поговорити.

- У тобі я впевнений, але я не хочу, щоб він дивився на тебе і роздягав поглядом. Я хочу, щоб він не намагався спокусити тебе.

- Йому не вийде, - кладу свою руку на руку хлопця.

- Знаю, але мене це страшно дратує.

- Ти ревнуєш?

- Так як ти, - сміється він.

- Я не ревную, - кажу я.

- Справді?

- Ну трішечки.

- І я також трішечки, - Микола нахиляється і цілує мене у носик. – Хто до тебе увесь час пише?

- Твоя Аліна якась там, - сміюсь я.

- Так багато? – дивується він.

- Інтер’єр не створюється з одного слова.

- Певно, мені скоро потрібно починати ревнувати до неї, - усміхається брюнет.

- Можеш починати уже, - хихочу я.

- Бабусю, ми завтра їдемо в Івано-Франківськ, - кажу і починаю складати деякі речі у сумку.

- Так швидко? – смуток з’являється на її зморшкуватому обличчі.

- Мені потрібно повертатись на роботу і Миколі продовжити роботу над своїм клубом, а ще нас покликали на день народження.

- І через це день народження у вас виникла суперечка? – питається бабуся, а я у відповідь мовчу.

- Ти справді хочеш зіпсувати свої стосунки через якесь день народження? – продовжує вона.

- Вони не зіпсуються, - впевнено заявляю я.

- Ти впевнена? – вона стає біля мене.