Ціна за кохання - 2. Хочу тебе.

11.Вероніка

- Прошу, присідайте, - каже Назар і рукою вказує на величенький стіл, на якому уже наставлено трохи їжі. – Ти сьогодні дуже красива, - шепоче він мені, коли відсуває стілець, щоб я сіла.

Помічаю погляд Миколи, як його щелепа напружилась і раптом у мене виникає думка, яку я одразу ж відкидаю. Для чого я його з собою брала? Він цілий вечір буде напружений і ні він, ні я не зможемо розслабитись.

Хлопець повертає голову і обпікає мене поглядом.

- Що? – запитуюсь я.

- Нічого, - холодно відповідає Микола.

Я вирішую не придавати цьому значення. Сьогодні я хочу відпочити.

Шампанське відкривається і заповняє бокали кожного.

- За рулем, - каже Микола і накриває свій бокал рукою.

- Отже, сьогодні твоя дівчина буде відриватись, - каже ще незнайомий мені хлопець у голубенькій сорочці і з срібним браслетом на руці.

- Так, - весело хихочу я.

- До речі, я Артем, - простягає він мені руку.

- Вероніка, - легенько тисну.

- Микола, - хлопці також тиснуть один одному руки.

- Приглядай за нею. А то таку красу гріх не вкрасти, - сміється Артем і крокує дальше попри кожного гостя і наливає.

- Микола, усміхнись хоч трохи.

Брюнет не реагує на мої слова. І нехай буде. Ой, відчуваю, що сьогоднішній вечір погано закінчиться.

Артем присідає біля мене, а навпроти нього сидить Назар і не зводить з мене погляду.

Перший тост і перший бокал уже пішов, а за ним і другий і третій. Мені уже стає дуже тепло і я відчуває себе розслаблено.
Усмішка не зникає з мого обличчя.

- А ви уже довго разом? – звертається Артем до мене і поправляє своє біляве волосся.

- Ще не дуже, - відповідаю я і роблю ще ковток ігристого вина.

- Вероніко, можливо, досить уже пити, - робить мені зауваження Микола.

- Микола, а може уже досить сидіти з таким незадоволеним обличчям.

Хлопці замічають нашу невеличку суперечку.

- Думаю, що пора казати музикам, щоб починали грати, - каже Назар і піднімається з-за столу.

- Це хороша ідея, - кажу я і на зло Миколі роблю ще один глоток.

Відчуваю, що мені і справді потрібно уже припиняти пити, хоча б на трішки, а то ще один чи два бокали і мені буде дуже «добре».

- Вероніко, давай вийдемо і поговоримо, - пропонує Микола.

- Ти справді хочеш про щось говорити на дні народжені? Чому ти не можеш просто розслабитись?

- Мені тут некомфортно.

- То їдь до дому. Тебе тут ніхто не тримає, - пирхаю я і роблю ковток.

- Ти зараз серйозно?

- Звісно, - кажу я і не дивлюсь на нього. - Я завжди говорю серйозно.

- Гаразд, - злісно відповідає Микола і виходить з-за столу.

- Куди він? – запитується Артем і разом із Назаром дивляться то на мене то Миколі у слід.

- Він зараз повернеться.

- Ти впевнена? – запитується Назар і з тривогою дивиться на мене.

- Так, він завжди повертається.

- То не його машина від’їхала? – проказує Артем і вивертає голову, щоб виглянути у вікно.

Я різко повертаю голову, але так і не можу побачити. Встаю і швидким кроком іду на зупинку. Його немає. Машини немає. Він і справді поїхав.

- Тут холодно, - каже Назар і накидає на мене своє пальто. – Ходімо всередину.

- Де мій телефон? – відкриваю сумочку і намагаюсь нащупати телефон, але так його і не знаходжу. – Блін , він заряджається у Миколи в машині. Я його так і не забрала, - починаю я панікувати.

- Не хвилюйся. З ним усе буде добре. Він уже великий хлопчик, - заспокоює мене хлопець і повільно відводить назад до столика.

- Це все через мене, - кажу я, бо справді розумію, що це винна я разом із своєю гордістю.

- Сідай, - садить мене Назар і забирає пальто.

- Випий ще, - наливає Артем.

Я спорожнюю бокал за раз і в голові різко запаморочилось. Я швидко кліпаю очима і приходжу до тями.

Музика починає грати гучніше. Більшість гостей уже танцюють.

- Ходімо, потанцюємо, - каже Назар і простягає мені руку.

Я приймаю його запрошення і ось ми уже крутимось у танці.

- Вероніко, - каже він і я одразу ж згадую Миколу.
Підводжу на Назара свої карі очі і дивлюсь із сумом на нього.

- Ти прекрасна. І… Миколі так повезло з тобою, - хлопець проводить великим пальцем по моїй щоці.

Але цей дотик мені не настільки приємний, як того, який уже далеко і як мені зв’язатись з ним?

Я відвертаю голову у сторону.

- Я не він, так?
Мовчу. Не знаю, що йому відповісти, Назар і так знає всі відповіді на свої питання.

- Поговоримо? – пропонує хлопець, коли завершується дана композиція.

Я легенько киваю. І ми піднімаємось на терасу.

 На дворі уже темно, морозяне повітря пробігається шкірою і залишає сироти.

- Можливо, у середину?

- Ні, мені і тут добре, - кажу я і глибоко вдихаю повітря ночі, яка уже заполонила місто. Розумію, що мені потрібно трішки відійти від алкоголю, щоб почати нормально мислити і не наробити чогось такого про, що дальше буду шкодувати ще більше.

Назар мовчить декілька хвилинок, розумію, що він збирається з думками, підбирає слова, щоб якнайкраще виразити усе те, що у нього на душі.

- Вероніко, - починає нарешті він.

Мені не дуже хочеться зараз його виправляти і казати, що лише для Миколи я Вероніка. Йому і так важко. Я бачу це по тому, як у нього трусяться руки і очі бігають із сторони в сторону.

- Я так надіявся, що ти прийдеш сюди сама, що… у нас щось вийде. Ти занадто хороша для нього. Ти повинна бути з тим, хто заслуговує тебе…

- Назар, - вирішую перебити його. – Я сама вирішуватиму хто на мене заслуговує, - кажу я, трішки грубо.

- Звісно, це твоє життя. Але… ти з ним пропадеш. Він тебе знищить.

- Ще досі не знищив, і не знищить, - впевнено кажу я. – Ти ж не знаєш його.

- Повір, я знаю про нього достатньо, щоб застерігати тебе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше