12. Микола

Я прокидаюсь і перекочуюсь на бік, закидаю руку, намагаюсь обняти Вероніку, але моя рука натрапляє на пусте місце. Я різко зриваюсь з місця і обводжу поглядом усю кімнату. Пусто. Куди вона поділась? Встаю з ліжка у одних лише трусах і прямую довгим коридором квартири. Дерев’яні двері на кухню зачинені, можливо, Вероніка там. Я тільки підходжу до кухні, як вхідні двері відчиняються і переді мною постає старша жіночка з окулярами і теплою чорною шапкою на голові, у руках  вона тримає велику коричневу сумку.

- Ви хто!? – швидко кричить вона і її очі сповнені переляку.

На крик із кухні виходить Вероніка у білому атласному халаті. Вероніка дивиться то на мене, то на жінку.

- Добрий день, - кажу якнайввічливіше.

- Вероніко, що це? – вказує вона рукою на мене.

Я розумію, що видовище не найкраще. Я стою перед нею в трусах, добре, що не голий.

- Ольга Павлівна, - каже дівчина.
І тут до мене доходить, що це хазяйка квартири. Ой, зараз ми получимо.

- Забирайся з цієї квартири! – кричить жіночка на мене.

Я швидко дивлюсь на Вероніку і повертаюсь назад у кімнату, швидко починаю одягатись.

- Вероніко, хто це?

- Це мій хлопець.

- Ти ж знаєш, що я забороняю водити хлопців. Хочете бути разом то йдіть в готель.

- Він лише на одну ніч прийшов. Мені просто вчора було дуже погано і він привіз мені ліки, - бреше дівчина.

- То треба було, щоб поїхав назад. Ох, Вероніко, ти мене розчарувала.

- Вибачте, але я ж плачу вам за квартиру і маю повне право водити сюди кого хочу, - чую, як голос дівчини стає твердішим і вона уже починає нервуватись. – А ви, не маєте права заходити до квартири без попередження. Можливо, я тут гола ходжу або в білизні.

- Ну цю ж квартиру я тобі здаю, - починаю неприємним голосом говорити Ольга якась там. – І я хочу, щоб вам було комфортно тут жити. Ця квартира лише для навчання. Дівчатка тут завжди чемні, вчаться, нікого не водять.

- А знаєте що, - строго каже Вероніка. – Я з’їжджаю .

І тут я дивуюсь.

- А де ж ти будеш жити? Зараз не так легко знайти квартиру.

- У свого хлопця.

Ого, вчора вона ще не хотіла, а нині уже так голосно про це заявляє. Я дивуюсь цій дівчині щодня.

- А ну раз так. Гаразд. І коли ти будеш виїжджати?

- Просто зараз, - і голосним кроком дівчина іде у кімнату.

- Микола, допоможеш мені зібрати речі?

- З радістю, - відповідаю я.

Жінка навіть не дивиться на мене.

 - Ви ще щось хотіли? – запитується Вероніка і витягує речі з комода.

- Ні.

- Чудово. Ось, ключі від квартири, - вона віддає їй ключі. – До побачення, - різко відрубує дівчина.

Замічаю, як хазяйка хоче ще щось сказати, уже відкриває рота, але в останню мить зупиняється і просто обертається і йде. Вхідні двері зачиняються.

- І що мені тепер робити? – Вероніка сідає на диван і обхоплює свою русяву голівку руками.

- Тобто, що робити? Переїжджати до мене, - присідаю у її ногах.

- Микола, але… я не можу. Мені не зручно перед твоїми батьками.

- Що за дурниці ти кажеш? Вони самі запропонували і будуть дуже раді тебе бачити.

Декілька секунд вона мовчить і дивиться у якусь невідому точку.

- Розумію, що тобі буде не зручно перші дні, але ти привикнеш.  Можеш жити одразу ж в окремій кімнаті, не обов’язково зі мною, - кажу, щоб ще переконати її і трішки заспокоїти. – Ну то як? – кладу свою долоню їй на щоку.

- Думаю, що вибір у мене не великий, - відповідає Вероніка і усміхається.

Ми включаємо музику і в такт різних пісень дістаємо усі її речі і складаємо спершу у валізу, різні сумки, а коли уже не поміщається, то у пакети.

- Але у тебе і багато речей, - кажу я і беру два великих пакети разом із рюкзаком.

- Це ще не всі, - хихотить вона. – У дома ще є.

Я виходжу із речами і ставлю їх у багажник машини. Ще раз піднімаюсь і беру ще одну частину одягу і того всього.

- Ось і все, - ставить Вероніка рюкзак у багажник і піднімає погляд на вікна своєї кімнати. – Не думала, що це буде так швидко.

Я обнімаю її за плечі.

- Це на краще.

- За те, я більше не буду бачити хазяйку, - сміється дівчина і сідає у машину. – Ти сказав батькам, що я переїжджаю зараз?

- Ні. Вони знають, що ти переїдеш, тільки не знають коли.

- Можливо, потрібно попередити?

- Не хвилюйся за це, - беру її за руку. – Поїхали?

- Так, мені ще Макара з садочка забирати, а тобі потрібно зустрітись з Аліною.

- Сонце, сьогодні неділя. Макар вдома,  - кажу я. - Для чого з нею зустічатись?

- Точно, забула. Щоб вона тобі усе показала.

- Ну гаразд, - кажу я. – Там уже все готово?

- Так. Хіба що тобі щось не сподобається.

- Думаю, що мені сподобається усе.

 - Надіюсь, я старалась.

Так хочу її зараз поцілувати, але, на жаль, за кермом. А сьогодні ще й такий рух у місті, то стараюсь не відволікатись, хоча, знаю, що справлюсь з керуванням і тим більше біля мене вона. Я не хочу, щоб з нею щось сталось, ще й з моєї вини. Цього я собі ніколи не пробачу.

Повертаю уже до дому.

- Чому ти хвилюєшся? – замічаю, як її руки спотіли.

- Я не хвилююсь, - каже Вероніка не переконливо.

- Не бреши, - сміюсь з того, як вона намагається обманути мене з такою маленькою деталлю.

- Просто мені не віриться, що я буду тут жити, - вона обводить поглядом будинок у якому уже не раз була.

- А ти повір, - виходимо із машини і повільно починаємо заносити її речі.

- Микола… - каже мама, бо не розуміє, що це за пакети, коли я їх заношу.

Але її непорозуміння одразу ж змінюється усмішкою, коли вона бачить з-заді мене Вероніку з валізою.

- А ви час даром не втрачали, - каже мама. – Макар ще спить, а мені потрібно поїхати на роботу. Маю деякі справи. Твоя кімната одразу ж навпроти Миколиної.

- Дякую, - відповідає дівчина і покривається рум’янцем.