14. Микола

Лежу і дивлюсь в стелю. Не можу заснути, знаючи, що у кімнаті навпроти лежить та, біля якої я хочу зараз бути. Встаю і прямую до дверей. Зупиняюсь перед ними і повертаюсь назад у ліжко, можливо, вона не хоче першу ніч спати разом. Але і я не можу заснути без неї. Встаю ще раз. Підходжу до дверей відчиняю їх. Просуваю голову у темний коридор і прислухаюсь. Тишина панує у всьому будинку. На пальчиках підходжу до її дверей і повільно їх прочиняю, щоб не розбудити дівчину.

- Хто це? – лунає її тихий голос.

- Це я, - кажу спокійно і проходжу у кімнату.

Вероніка спирається на лікті і мовчить. Відчуваю, як у темній кімнаті вона дивиться на мене своїми карими очима.

Я завжди впевнений, але зараз у повній темноті, я не знаю, що мені робити. Стою і дивлюсь на її темний силует.

- Ти будеш там і так дальше стояти? – запитується Вероніка.

Повільно підходжу до її ліжка і лягаю біля неї. Приємний запах кокосу вбивається у ніздрі.

Вероніка підсувається ближче, обіймаю її маленьке худеньке тіло. І одразу мені стає добре і затишно.

Мої очі закриваються і я засинаю.

Прокидаюсь і, як завжди, потягуюсь і намацую рукою ліжко, знаю, що біля мене має бути Вероніка. Але знову пусто. Я вже не так хвилююсь, знаю точно, що вона у цьому домі. І я не прогадав.

Двері відчиняються і дівчина обернута у білий махровий рушничок заходить у кімнату.

Дивлюсь на неї і широко усміхаюсь.

- Ходи до мене, - простягаю їй руку. Хочу затягнути її назад у ліжко.

- У мене багато справ, - різко відповідає вона, обертається спиною до мене і починає переодягатись.

Мовчу, спостерігаю за нею.

- Вероніко.

Вона не реагує. Заплітає високо хвіст.

- Вероніко, - повторюю ще раз.

Дівчина повертає обличчя в мою сторону.

- Що сталось ?

- Нічого, все добре, - якось не переконливо каже вона. – У мене просто багато справ, от і все. І в тебе їх не менше, - натягую усмішку.

- Ти знаєш які у мене справи?

- Можу здогадуватись, - дівчина складає одяг у шафу.

- Справді?

- Клуб сам не зробиться.

І тут вона має рацію. В мене і справді дуже багато роботи з новим клубом, а ще й, в додачу, треба заглянути у існуючий. А то щось уже давненько я у ньому не був. Знаю, що він функціонує нормально, навіть дуже добре. Але потрібно прийти і усе перевірити.

- А може ти трішки полежиш біля мене? – пропоную я.

- Микола, у мене справді багато справ.

Розумію, що сперечатись із нею немає сенсу. Вероніка і так зробить по своєму.

- Можеш лежати тут, я тебе не виганяю.

- Якщо не ти будеш біля мене, то твоя подушка. Можеш починати ревнувати.

Дівчина починає сміятись і з усмішкою виходить з кімнати.

А я справді обіймаю її подушку і вдихаю запах кокосу. Лежу так ще декілька хвилинок, встаю і починаю вмиватись і переодягатись. Вероніка, як завжди, має рацію, справ у мене багато.

Уже одягнутий спускаюсь по сходах і натрапляю на маму.

- Ти не на роботі? – запитуюсь одразу ж я, здивований тим, що вона вдома.

- Ні, - усміхається вона. – Вирішила взяти декілька вихідних.

- Ти себе нормально почуваєш? – дивлюсь на її трохи бліде і втомлене обличчя.

- Так, тільки не виспалась трішки. А ти куди?

- Їду щось вирішувати з клубом в Тернополі.

- Ти їдеш аж в Тернопіль?

- Так, я вчора там також був.

- То на декілька годинок і вернусь в Івано-Франківськ. Тільки ще загляну в «Passage» тому буду пізно.

- Тобто заглянеш? – насторожується мама.

- Подивлюсь, як працює персонал, документи там всякі і різні такі нюанси.

- То ти не будеш пити з друзями? – акуратно запитується вона.

- Мам, звісно, що ні.  Я не хочу посваритись з Веронікою. Хоча, вона би нічого мені не сказала, але однаково не хочу. Я краще прийду раніше і займусь з нею сексом, - починаю сміятись я.

І получаю легенького стусана від мами.

- Ти не міняєшся, - сміється мама.

- Впевнена?

- Ну трішки змінився. Став більше думати і мені це подобається. Можу залишити тебе у надійних руках.

- Тобто залишити? – не розумію її слів. – Ти кудись зібралась?

- Рано чи пізно я помру і буду спокійна, якщо біля тебе буде така дівчина як Вероніка.

- Мамо, що ти таке говориш!? Ти ще будеш жити і жити. Ще внуків маєш бавити і правнуків.

- Звісно, - якось дивно відповідає вона.

- Ну гаразд, я поїхав.

- Щасливої дороги! – кидає мама наостанок.

- Дякую, - зачиняю за собою двері.