17.Вероніка

Я чула як він зайшов, постояв і вийшов. Він справді подумав, що я не сплю?

Краплі сліз скочуються щокою і падають на покривало. Дивлюсь у вікно з якого світить великий і красивий місяць.

Почуваюсь дуже дивно, бо не можу зрозуміти чи правильно я вчинила чи ні. Впевнена в тому, що ні я ні Марія Ігорівна не очікували такого повороту подій. Я справді думала, що вона розповість йому і не буде того, що сталось. Однак, що сталось те сталось. Я уже нічого не можу змінити, лише посприяти нашому примиренню.

Те, що Микола наважився зайти уже багато мені говорить. Він хотів поговорити і помиритись. Це я знаю точно.

Намагаюсь боротись з великою кількістю думок, які не дають заснути. Перекидаюсь на спину і в голові малюю овечок, які ніби то скачуть через паркан і рахую їх. У дитинстві така процедура інколи допомагала мені заснути. Вирішую спробувати і зараз.

Один, два, три, чотири, п’ять, шість… образ білосніжної овечки розпливається, сім… уже заледве ворушу губами, вісім… і темнота.

- Це ти винна у її смерті! – кричить Микола над моїм ліжком.

Я з всієї сили притискаю подушку до вух із очей струменіють солоні сльози.

- Якби ти розповіла мені, вона була би жива! Я би зробив для цього усе! – його крик не вщухає.

Як мені хочеться дати йому супротив, зринути слова у його адрес, але я тону у власних сльозах. Розумію, що це сталось і я могла цьому зарадити.

Микола різким рухом забирає у мене подушку і відкидає її у сторону. Я підводжусь на ліжку і сідаю на коліна, дивлюсь на брюнета заплаканими очима.

Його злий погляд карих очей обпікає мене. Обличчя набуло бурякового кольору від гніву.

Він різко наближається ловить із всією силою мене за зап’ястя.

- Відпусти! – крізь сльози викрикую я, але розумію, що він мене не чує.

Для нього це маленький писк.

- Микола, мені боляче, - іншою рукою намагаюсь розкласти його сильні пальці.

Він стягує мене з ліжка і я валюсь усім тілом на підлогу. Сильний удар проноситься ногами.

- Вставай, стерво! – піднімає він мене і тягне дальше у коридор.

- Микола, відпусти, - намагаюсь зупинити його своєю вагою, але він занадто сильний порівняно зі мною.

- Вали звідси! – штурхає він мене на сходи. – Не хочу тебе більше бачити! – відпускає моє зап’ястя, на якому залишились червоні сліди його доторку.

- Я не думала, що все так може статись, - долонею витираю сльози.

- Це й не дивно, що не думала! Ти ніколи не думаєш! – кричить Микола.

- Вибач, якби я тільки знала… - продовжую дивитись на його агресію, від якої мені уже дуже страшно.

Боюсь сказати зайве слово.

- Заткнись! – різкий ляпас обпалює мені щоку.

Я швидко ловлюсь за неї, відступаю на декілька кроків назад і правою ногою не можу ступити на тверду поверхню, її просто немає. Я перекидаюсь назад усією своєю вагою і падаю по сходах. З вуст лунає гучний крик і відчувається удар кожної сходинки. 

Я різко зриваюсь, важко дихаю і обмацую усе своє тіло. Вологі щоки, зап’ястя не червоне, я у своїй кімнаті.

Хух. Це був лише сон, а так ніби реальність. Я відчувала кожен удар сходинки, Миколину силу на руці і його ляпас. Прикладаю руку до щоки і виринає думка. Чи справді Микола би мене вдарив? У сні він був дуже агресивний, я би ніколи не могла подумати, що він такий може бути. Але і нині ввечері, хлопець відкрився для мене з нової сторони.

Все ще важко дихаючи, піднімаюсь з ліжка, накидаю на себе білий халатик і спускаюсь тихо на кухню. Набираю склянку води і жадібно його спорожнюю. З полегшенням видихаю.

Ще раз заглядаю у вікно. Слух у мене добрий, тому я одразу чую, як хтось ходить коридором другого поверху. Хтось зупинився на сходах. Серце починає шалено битись і відчуття підказує, що це Микола. Цікаво, чи наважиться він зараз підійти і заговорити.

Кроки стають чіткішими. Відчуваю його присутність у декількох метрах від себе, але не обертаюсь. Чекаю.

- Ти кричала уві сні, - тихо каже чоловічий голос. – Я прийшов переконатись чи усе в порядку.

- Так, - відповідаю не обертаючись.

Микола важко видихає, від цього додаткового повітря по шкірі біжать мурашки.

- Вероніко… - його сильні руки торкаються моїх плечей.

Від дотику проноситься хвиля адреналіну, у голові одразу випливають картинки зі сну.

Незначним рухом плечей даю йому зрозуміти, щоб він забрав свої руки.

Микола розуміє мій натяк і прибирає їх.

- Пробач, - шепоче хлопець мені на вухо.

Я мовчу, чекаю поки він продовжить. Одного слова мені замало.

- Вероніко, обернись до мене. Хочу бачити твої очі.
Повільно повертаюсь і стискаю щелепи, очі направляю на нього.

Микола розгублюється і опускає погляд униз.

-Я був не правий. Ти ні в чому не винна. Вибач, що накричав.

Мовчу і дивлюсь на нього. Він розгублений і кається. Розумію, що в кожне слово він вкладає усього себе.

- Будь ласка, не мовчи, - просить Микола.

- Поговоримо завтра, - відповідаю, обходжу його і прямую до сходів.

Микола різко ловить мене за зап’ястя і хвиля адреналіну накриває мене.

- Відпусти! – занадто голосно кричу я.

- Вибач, - він розгублено відпускає мою руку. – Я просто не хочу тягнути це до завтра. Давай зараз вирішимо усе.

- Ні… ні… - перелякано кажу і швидко крокую на верх.

- Ніко, Микола, - виходить з своєї кімнати Сергій Степанович. – У вас усе добре? Ми чули крик.

- Усе в порядку, - відповідаю і проходжу  швидко попри чоловіка до своєї кімнати.

Закриваю двері і спираюсь на них. Спускаюсь на землю і важко дихаю. Тримаю себе за руку.

То був лише сон. І не більше. Цього в реальності не було. Микола би ніколи не підніс на мене руку. Але цей сон був настільки реалістичним, що у мене тепер з’явився невеличкий страх.

-  Вероніко, - чую як Микола прикладає долоню до дверей. – Давай поговоримо?