25. Вероніка

Секунда за секундою. Хвилина за хвилино. Година за годиною. День за днем. Місяць за місяцем. І так уже настало літо. Червень. Навкруги усе зелене, усі легко одягаються, уже і Макар на днях буде мати випускний в садочку, а з вересня буде іти в перший клас.

Як діти швидко ростуть.

- Вероніко! – гукає мене Микола. – Ти не бачила моєї чорної футболки?

- Вона переться, - відповідаю йому і паралельно замішую тісто на оладки.

- Що тоді мені одягнути?

- А ти куди зібрався?

- В Тернопіль. Сьогодні ж відкриття клубу. Забула?

- Ні. Я пам’ятаю.  А ми хіба не ввечері мали їхати? – зупиняю свій погляд на ньому.

- Так, але дещо змінилось. Я поїду зараз, а потім ти приїдеш разом з татом і мамою.

- Мама також буде? – дивуюсь я, бо останніми днями Марії Ігорівній було не найкраще.

- Казала, що буде, - Микола ходить з голим торсом по будинку в пошуку свого одягу. – Я був проти, але ти ж знаєш її.

- Звісно, така ж вперта, як і ти, - сміюсь  з нього.

Микола корчить гримасу і показує мені язика. У відповідь показую йому свій.

- Зараз вкушу, - єхидно усміхається.

- Спробуй, - провокую брюнета.

Він підходить обхоплює різко за талію, так що ложка вилітає з моїх рук. Нахиляє мене, але подовжує тримати і пристрасно цілує. Під час поцілунку легенько кусає за язик і губу. Микола ставить мене на землю, а я закушую губу.

- Хочеш ще? – стискає мої сідниці.

- Я зайнята, - відповідаю йому крізь усмішку.

- Бачу, - водить своїми руками по бедрах, піднімається до талії і занурює руку мені у штани.

- Микола, - хочу його зупинити, але уже занадто пізно.

Відкидаю голову йому на плече і починаю важко дихати. Відчуваю блаженство.

- Я знаю, що тобі добре, - шепоче мені на вухо.

- Ти здається футболку шукав, - важко промовляю я.

- Я одягну сорочку.

- Білу.

- Так, білу.

- Щоб потім я з тебе її зняла.

- Таке мені подобається, - він різко обертає мене до себе, піднімає і садить на стільницю.

- Макар, - кажу я, як тільки чую маленькі кроки по сходах.

- Чорт! – лається Микола і відходить від мене.

Я злажу із стільниці і продовжую готувати оладки.

- Іду одягну сорочку, - каже трішки сумно хлопець.

- Ти уже приготувала? – з блиском в очах і очікуванням запитується Макар.

- Ще ні. За декілька хвилинок будуть, - кажу я і обмащую носик хлопчика мукою.

Він кривиться і починає сміятись.

- Покличеш, - і зі швидкістю Макар піднімається до себе.

- І це все? Через одне питання він перервав нас?! – розчаровано дивиться на мене Микола і застібає ґудзики на сорочці.

- Вечері доженемо, - витираю руки і підходжу до брюнета, поправляю йому комірець сорочки і цілую у щічку.

- Звісно. Сьогодні ми ночуємо в Тернополі.

- Ти вже вийняв номер? – розігріваю сковорідку.

- Так. У мене все продумано.

- Чудово. І за це я тебе люблю.

- Все я поїхав, - підходить і ще раз цілує. – Я подзвоню.

- Добре. Щасливої дороги! – кидаю на останок.

Чую як двері зачиняються і у будинку залишилась тільки я з Макаром. За декілька годин вернеться Сергій Степанович з Марією Ігорівною і ми будемо збиратись на відкриття клубу.

- Макар! Оладки готові! – кидаю на тарілку декілька свіжих, ще гарячих оладок.

Малий зі швидкістю вітру спускається на низ, дістаю велику банку розтопленого шоколаду і з смаком їсть.

Шоколад розмазується по носику і щічках.

Я починаю голосно сміятись, дивлячись на цього шоколадного чоловічка.

Макар запихає цілу руку у шоколад і підбігає до мене. Обмащує мій одяг шоколадом, руки і обличчя.

- Ей! Макар! – сміюсь я.

- Тепер ти також в шоколаді! – ще гучніше сміється хлопчик.

- Ах ти ж! – беру малого на руки і починаю крутити.

- Ніко! Пусти! – розмахує він руками, які всі в шоколаді.

- Ану бігом у ванну! – разом з ним забігаю у ванну кімнату і ставлю його у білу ванну.

Знімаю акуратно з нього одяг і починаю змивати шоколад, який тепер не тільки на обличчі і руках, а й на шиї і ногах.

- Зараз хтось допоможе мені все повитирати від шоколаду, - змиваю з його щічок коричневі плями.

- Ага! – він набирає у долоньки води і починає на мене бризкати.

- Макар! Ти що сьогодні такий не чемний!? – лоскочу його сильно.

- Я більше так не буду! – пручається він від лоскотів.

Я припиняю, закутую брюнета в синій рушничок.

- Мама, тато! – неочікувано кричить Макар мені на вухо.

Обертаюсь і бачу щасливі лиця Марії Ігорівни і Сергія Степановича. Макар підбігає до батьків, ті присідають і обнімають сина.

- Ти бешкетував? – з любов’ю запитується жінка і розкуйовджує вологе волосся хлопчика.

- Трішки, - признається він і опускає очі до долу.

- Допоможеш Ніці прибрати? – питається Сергій Степанович.

Хлопчик дивиться на мене і легенько киває головою.

Я усміхаюсь і нахиляюсь над умивальником, щоб змити з себе залишки шоколаду.

Вони виходять з ванної кімнати і їхні голоси лунають по будинку. Макар щось весело розповідає батькам, а ті у відповідь голосно сміються.

За декілька хвилин змиваю з себе всі коричневі потьоки і повертаюсь до них.

- Я би прибрала, - кажу, коли застаю Марійку з вологою ганчіркою в руках і Сергія Степановича з шваброю.

- Ми вирішили трішки тобі допомогти, - усміхається чоловік. – І я уже дуже давно не прибирав.

- Дякую, - я справді їм дуже вдячна. – Ви щось швидко приїхали. Я думала будете пізніше.

- Пробок не було, - каже Сергій Степанович і вимочує швабру.

- Це чудово. О котрій годині ми їдемо?

- Він ж відчиняється в 10? – перепитується Марійка.

- Так.

- То можемо о 7 годині. Думаю, ми встигнемо.

- Чудово, то я ще можу дожарити оладки, а то хтось мене перервав, - і дивлюсь на Макара, який накидає ложку шоколаду собі у тарілку і уже готовий до наступної порції оладок.