Ціна за кохання - 2. Хочу тебе.

27. Вероніка

Неприємний присмак алкоголю нагадує про вчорашній вечір. Я випила не багато, але шампанське дало трішки в голову і відключилась на диванчику.

Зараз у мене одне бажання – випити води.

Воджу очима у незнайомій кімнаті голубих відтінків, але так і не знаходжу пляшку води.

- Водички? – виходить Микола з ванної кімнати у білому халатику.

- Так.

Він підходить до комода, відкриває маленький шкафчик, у якому знаходиться міні-бар. І чому я до цього не додумалась?

Звідти він дістає маленьку пляшку води.

- Дякую, - кажу я і поглинаю холодну воду.

Від того, що вона холодна, я вмить пробуджуюсь  і організм оживає.

- Як ми дістались готелю? – запитуюсь Миколу.

- Ти не пам’ятаєш? – дивується він.

Трішки присоромлено хитаю голову у різні сторони.

- Точно. Ти ж спала, - сміється хлопець і перед дзеркалом зачісується. – Ти настільки міцно заснула, що я взяв тебе на руки і відвіз у готель.

- Ти був за кермом? – насторожуюсь я, бо пам’ятаю що він також пив шампанське.

- Ні. Я ж пив. Ми на таксі приїхали.

- Вибач, я цього зовсім не пам’ятаю. І ніби багато не пила, - падаю головою на подушку.

- Ти просто була втомлена, от і все, - сідає Микола на краєчок ліжка і не зводить з мене погляду.

- Батьки уже доїхали до Києва?

- Так. Тато написав о 8 годині, що вони уже в Києві.

- Добре.

- Хвилюєшся за них?

- Звісно. Вони… - трішки не зручно мені казати.

- Вони що? – пильно дивиться на мене.

- Вони замінили моїх батьків.

- А ти їм дочку, яку мама завжди хотіла, - нахиляється і цілує мене у носик.

- Коли ми повертаємось у Івано-Франківськ?

- Ти уже хочеш до дому? – дивується брюнет.

- Ні. Але Макар залишився там сам.

- По-перше, він там не сам, а з нянею, по-друге, я орендував номер в готелі на дві ночі. І тому ми їдемо завтра. Сьогодні погуляємо, заглянемо у клуб на деякий час і все.

- Я бачу, що ти уже все розпланував.

- Перейняв цю звичку у тебе, - обхоплює Микола мене рукою і обціловує усе обличчя.

- Приємно це знати, - усміхаюсь йому. – І ти вже запланував щось на сьогодні?

- Маєш сумніви?

- Поділишся своїми планами?

- Звісно. Одягайся і ми йдемо снідати.

- А потім?

- Розповідатиму усе по порядку, - вирішує тримати інтригу хлопець.

Я повільно піднімаюсь з ліжка і направляюсь у ванну. Мій вигляд не найкращий і, як Микола не втік. Уся косметика розтерта на обличчі і тому я не люблю лягати з нею спати. Окрім того, що це виглядає зранку дуже страшно, то ще й в додачу псує шкіру обличчя, з’являються різні не потрібні прищики.

Знаходжу засіб для вмивання і починаю змивати усе це із свого обличчя. Без косметики виглядаю набагато краще.

Приймаю душ, обгортаюсь рушником.

- Микола, дістань мої джинсові шорти і білу футболку, - гукаю йому крізь зачинені двері.

За хвилину двері відчиняються і хлопець заходить з моїм одягом у руках.

- Дякую, - беру з рук. – Вийди, я одягнусь.

- Ой, чого я там не бачив, - сміється він і підходить ближче. – Я бачив усе. І цілував кожну частинку.

Микола повільно починає цілувати мої оголені ще з крапельками води плечі. Піднімається вище і ось його поцілунки уже на шиї, а рука опускається нижче під рушник.

Його сильна рука ловить мене за шию і різким рухом обертає до себе. Ця дрібничка заводить мене ще більше. Рушник падає на холодну підлогу. Він лапає мене за сідниці і садить на тумбочку. Його поцілунки не припиняються, не дивлячись знімаю з нього шорти і присуваюсь ближче. Микола різко входить в мене.

- Я хочу, щоб ти кінчила, - каже він і не зупиняється ні на мить.

Відчуваю, що уже близько до кінця. І тут я знесилена падаю йому на плечі.

- Мені подобається бачити тебе задоволеною, - каже з переривчастим диханням Микола.

Я просто лежу у нього на плечі і важко дихаю.  Розумію, що потрібно одягатись,але я зараз якась така знесилена і водночас з хорошим настроєм. Відчуваю повне задоволення.

- Одягайся, сонечко, - цілує він мене у лобик. – Виходжу, щоб ти часом не почервоніла, - насміхається він.

- Йди ти! – піднімаю рушник з землі і кидаю йому у слід.

Однак, Микола закриває двері швидше, ніж рушник долітає і у висновку, полотенце лежить на підлозі перед дверима.

Я беру свій одяг і одягаюсь. За декілька хвилин виходжу з ванної  і Микола уже готовий виходити.

- Нарешті, - піднімається з ліжка. – Я уже голодний, як вовк.
- Я також, - чую, як у животі бурчить.

Ми спускаємось сходами у кафе-їдальню. Нам дають меню.

- Мені сирники і каву, - роблю я замовлення одразу ж.

Микола довго оглядає меню і у кінці замовляє курячий стейк.

- Стейк з самого ранку? – дивуюсь я.

- Уже не ранок, моя люба, - вказує брюнет на годинник на якому уже перша дня.

- Не погано ми так снідаємо, - хихочу.

- Так, як завжди.

За декілька хвилин ми закінчуємо снідати.

- Ідемо? – витирає Микола руки серветкою і піднімається з місця.

- Так, - так само витираю руки і встаю. – А куди ми йдемо?

- Цікаво?

- Звісно.

- Ходи, - він простягає мені руку.

Я беру її і ми виходимо на тепле повітря. Машини їздять туди сюди, заклопоті люди кудись прямують. У кожного свої справи. І тут ми двоє. Сонце безжально світить в очі, я мружусь і прикриваю їх рукою.

- Ось, - простягає мені Микола мої сонячні окуляри. – Захопив перед виходом.

- Дуже дякую. Ти мене врятував.

Одягаю їх і картинка набуває трішки темніших кольорів, від яких уже очі не разить.

Все ще тримаю хлопця за руку і йду за ним. Він так і не розповідає куди веде мене, а випитувати мені уже надоїло.

Ми переходимо дорогу. Я трішки знаю Тернопіль, але зовсім трішки. Без Гугл карти я би не зорієнтувалась. Але Микола впевнено веде мене і я йому довіряю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше