31. Вероніка

Ми повернулись з Києва і через день Микола одразу ж поїхав у Тернопіль. Ті міста забирають у мене хлопця. Він уже тиждень сидить там. Я уже настільки сильно за ним скучила, що не можу передати словами.

Поки він розбирається з справами у клубі, то я виконую свою роботу. Добре, що Макар уже не ходить в садок. Забавляє мене цілий день і не дозволяє сумувати. Ще приблизно два місяці і хлопчик піде у перший клас. Я так цьому рада і уже повільно готую його до цього. Кожного дня ми разом читаємо, пишемо і вчимось рахувати. Хочу, щоб у школі йому було набагато легше.

- Ніко, а коли мама приїде? Чому вона так довго працює в Києві?

Ех, Макар ще досі думає, що його мати працює, а не лежить у онкологічній клініці. І як цьому сповненому віри хлопчику, пояснити, де насправді знаходиться його мама.

- А давай, подзвонимо до неї? – пропоную я, бо і справді не знаю, що казати цьому малому.

Його очі одразу ж засвітились і він із швидкістю дістає мій телефон, який стояв на поличці і простягає мені.

Ми зручніше вмощуємось на його невеличкому ліжку і я набираю Марію Ігорівну.

Декілька гудків проходить і жінка не бере слухавки. Я уже збираюсь вибивати, як лунає її дзвінкий голос.

- Ніко?

- Мамо! – гукає в трубку Макар із усмішкою на обличчі. – Це я! – він вириває з моїх рук телефон і тримає міцно маленькими пальчиками.

- Макарчику, синочку. Як ти там?

- Коли ти повернешся? - ігнорує він її запитання.

- Постараюсь якнайшвидше, - впевнено каже вона.

Можливо, Марії Ігорівній і справді стало уже краще і її зможуть відпустити до дому на декілька днів.

- Я скучив.

- Я також скучаю, моє сонечко. А ти що робиш?

- З Нікою читаємо книжку.

- Молодці. Даш мені Ніку? Хочу з нею поговорити.

Макар нарешті віддає мені телефон, я виключаю гучномовець і прикладаю пристрій до вуха.

- Ніко, можливо, я за два дні буду вдома. Аналізи хороші і я почуваюсь дуже добре. Сергій зараз біля мене. Микола уже приїхав?

- Ні, він ще в Тернополі.

- Треба буде йому сказати, щоб повертався. А то ви одні в такому великому будинку. Вам не страшно?

- Ні, але, якщо чесно, не вистачає присутності усіх. Більше скучно, аніж страшно, - трішки розряджаю обстановку.

- Декілька днів і ми зустрінемось. Я так уже скучила за вами.

- Ми також.

І на цій ноті ми завершуємо розмову.

- За декілька днів ти зустрінешся з нею, - кажу хлопчикові.

- Ура! Мама скоро приїде, - весело викрикує Макар.

***

Пронизливий дзвінок у двері з першим промінням сонця змушує мене вилізти з ліжка у вихідний і спуститись на низ. Сонно протираю очі і відчиняю двері. Прохолодне повітря сонячного літнього ранку зустрічає мене і по шкірі пробігаються мурашки.

- Доброго ранку, кохана, - з букетом червоних троянд Микола заходить до будинку.

Нахиляється і цілує у щічку.

Я все ще протираю очі і намагаюсь зрозуміти, що відбувається. Слідом за хлопцем заходить Марія Ігорівна і Сергій Степанович.

- Ніко, добрий ранок, - із великими пакетами в руках промовляє чоловік.

- Добрий ранок, - мимрю я. – А ви чому так рано?

- Ти не рада нас бачити? – робить награне сумне обличчя Микола.

- Рада рада, - швидко виправляюсь я.

- Я також так думаю.

Забираю з його рук ароматний букет квітів обгорнутий коричневим папером і ставлю у кришталеву вазу з чистою водою.

Чоловік з жінкою витягають з пакетів багато різної їжі і складають у холодильник.

- А яка година? – ще сонно запитуюсь я.

- Шоста ранку.

- Ви цілу ніч їхали? – підходжу до харчів і помагаю усе розкласти, бо їх і справді дуже багато.

- Так, - відповідає Марійка.

- Ви усі дуже бодрі, як на людей, які провели цілу ніч в дорозі, - беру полуницю і ставлю у холодильник.

- Не клади, - зупиняє мене Марійка у голубенькій футболці, - я зараз приготую смузі з полуниці і млинці нажарю.

- Я зроблю, - вирішую перехопити інціативу.

- Ніко, у тебе сьогодні законний вихідний.

- Ми зробимо усе самі,- з усмішкою підтримує дружину Сергій Степанович.

- Йди віддихай, моє сонечко, - обіймає мене за плечі Микола і відправляє спати.

- Гаразд, - вирішую погодитись, раз вони так просять.

Піднімаюсь на гору і знову закутуюсь у тоненьку ковдру. За декілька хвилин уже сплю міцним сном.

Прокидаюсь від приємного запаху кави і оладок.

- Ще раз доброго ранку, - із тацею у руках промовляє Микола.

- Доброго, - потягуюсь на ліжку і усміхаюсь до нього.

- Виспалась? – сідає він на краєчок і ставить собі на коліна мій сніданок.

- Так. Давно так солодко не спала.

- Радий це чути. Твій сніданок, - ставить переді мною ароматну каву з молоком, оладки, які политі шоколадом і прикрашені червоною полуницею.

Я з апетитом з’їдаю усе і відчуваю, що поснідала дуже ситно.

- Дуже смачно, - закінчую жувати.

- Моя маленька свинька, - каже хлопець і витирає шоколад з кутиків губ. – А губи солоденькі, - цілує мене.

- Я скучала за тобою, - притягую його до себе. 

Микола відкладає тацю з посудом на тумбу і притискається до мене.

Обнімає мене сильно і цілує все обличчя.

- Я також за тобою дуже сильно сумував.

Декілька хвилин ми цілуємось.

- Потрібно вставати, - перериваю наші поцілунки.

- Вероніко, у тебе вихідний. Дозволь собі відпочити, - легенько лоскочить мій животик.

- Дозволяю, тільки… - я різко вириваюсь з його обіймів і біжу у ванну до туалету.

- Вероніко? – Микола підривається і біжить слідом за мною.

Тошнота підступила не помітно.

- Увесь мій сніданок вийшов, - кажу йому, коли брюнет притримує моє волосся.

- Ти із смаком з’їла.

- То точно. Я накинулась на те все, так ніби тиждень не їла, - сміюсь разом із ним і вмиваю обличчя.