Ціна за кохання - 2. Хочу тебе.

32. Микола

Природа і шашлички, сім’я і кохана людина поруч. Що може бути краще?

Стою поруч тата і паралельно дивлюсь на двох єдиних жінок у моєму житті, яких я буду любити до тих пір, поки буду дихати.

Сонечко гріє їхню ніжну шкіру, а мелодійні голоси заполонюють простір між нами. Макар з широкою і щирою усмішкою тулиться до матері і з цікавістю щось їй розповідає.

- Ми як справжня сім’я, - кажу татові.

Він відриває погляд від м’яса, яке уже майже готове, і дивиться на усю картину.

- Так. Шкодую, що у нас не було цього раніше. Страх втрати навчив цінувати кожну хвилину, - із сумом в голосі промовляє він.

- Тату, - кладу руку йому на плече, - ми справимось. Усе буде добре.

У відповідь він лише киває і забирає шампури з уже готовим м’ясом з вогню.

- Шашлик готовий! – викрикує Макар.

Розкладаємо пластмасові тарілки і накладаємо. Із смаком усі накидаються і їдять мовчки. Розумію, що уже проголодались.

- Вероніко, - дивлюсь на неї, - акуратно їж, щоб знову не стало погано.

- Менше про це думай і не стане, - сміється дівчина і відкушує шматок.

- Вероніко, - строгіше промовляю, бо справді за неї хвилююсь.

- Микола, не будь таким серйозним. Все ж в порядку.

Вирішую не продовжувати цю розмову і не псувати настрій ні їй ні собі, а насолоджуюсь шашликом.

- Я хочу купатись! – вигукує наймолодший і знімає з себе футболку.

- Ти тільки поїв. Почекай декілька хвилинок, - каже мама.

- Ну мамо, - починає капризувати він.

- Ходи, - простягаю братові руку. – Скупаємось трішки.

Знімаю з себе футболку і шорти. Одразу ж замічаю погляд Вероніки. Вона багато разів бачила мене в трусах, і без них звісно, але її реакція ніколи не змінюється.

Пухкі губи трішки відкриваються і на мить вона перестає дихати. Обожнюю цю її реакцію.

За собою вона такого не спостерігає, але зі сторони це дуже добре видно.

Кидаю футболку на коцик і разом з малим біжимо у воду. Вона прохолодна і просто саме те, що потрібно в таку пору року.

- Ходіть до нас! – гукаю їх і махаю руками. – Вода просто чудова!

У відповідь нічого не чую, але бачу, що вони починають це обговорювати.  І тут Вероніка піднімається і знімає одяг. Мій погляд прикутий до неї. Ловлю себе на тому, що дивлюсь на неї, напевне, так само, як і вона на мене.

Повільними кроками вона підходить до нас. Пальчиками ніг торкається води і впевнено заходить по пояс.

- Ніко! – вигукує Макар і бризкає водою на неї.

Дівчина починає бризкатись на нього у відповідь і на мене також за компанію. У нас розпочинаються водні ігри.

Раптом Вероніка припиняє бризкатись, ловиться рукою за голову.

- Вероніко?

- Микола, мені щось погано… - і вона паде.

Я швидко біжу до неї, піднімаю з води, щоб вона не захлиснулась.

- Поклич батьків! – кричу Макарові і він одразу ж біжить до батьків.

- Вероніко! Прокинься! – б’ю її легенько по обличчі і трушу нею. – Вероніко!

- Що з нею? – підбігає мама.

- Вона просто впала.

- Знепритопніла. На сонці, можливо, перегрілась, - каже тато. – Бери її і неси в тінь.

Я підношу легеньке тільце дівчини і несу, прижимаючи до себе.

Ми заходимо у холодок, який утворився від дерев навкруги. Присідаю і кладу її голівку собі на коліна. Тато уже вертається від машини разом з аптечкою у руках.

- Ось, хай понюхає, - і прикладає їй до носа ватку змочену нашатирним спиртом.

Декілька секунд і Вероніка кривиться і відсторонює від себе ту ватку, відкриває очі і не зрозуміло дивиться.

- Як ти почуваєшся? – запитується мама і не зводить погляду з дівчини.

- Уже ніби краще. Щось так закрутилось в голові, - вона намагається піднестись.

- Не поспішай, - кажу дівчині і міцно підтримую її. – Давай ще побудемо в тіні.

Ми залишаємось тут.

- Не лякай мене так більше, - шепочу їй на вухо і заправляю пасмо волосся, яке випало з пучка.

- Постараюсь, - усміхається Вероніка і легенько цілує в щоку.

Ми сидимо на зеленій травичці в обнімку, легенький вітерець дує в обличчя.

Батьки махають з нашого місця і кличуть, щоб уже повертатись до дому.

- Пора повертатись, - кажу Вероніці.

- Тут так добре, - притискається до мене.

- Знаю, - і дивлюсь вдалечінь, де сонце зустрічається з водою і місяць скоро з’явиться на горизонті разом з зорями.

- Захід сонця дуже гарний.

- Скажу батькам нехай їдуть, а ми приїдемо пізніше, - вирішую, що так буде найкраще.

Підходжу до машини, біля якої батьки уже стоять і готові їхати до дому.

- Ми ще залишимось на трохи.

Вони перекидаються між собою поглядами.

- Не переживайте, усе буде добре.

- Гаразд, - погоджується мама, обнімає мене і сідають у машину. – Удома зустрінемось.

- Звісно, - кажу їм на прощання і повертаюсь до дівчини.

Сідаю біля неї, обнімаю.

- Можливо, тобі варто здати аналізи? – пропоную їй, бо справді дуже хвилююсь за неї.

- Усе гаразд.

- Вероніко, зранку тебе нудило, тільки що ти знепритомніла, - строгіше говорю до неї.

- Зі мною все в порядку, - так само строго відповідає мені.

- Я хвилююсь за тебе.

- Знаю, але не варто.

Розумію, що дальше з нею сперечатись немає сенсу, тому замовкаю і просто пригортаюсь до неї. Занурююсь у її волосся.

- Їдемо до дому? – перериває мовчання Вероніка.

- Їдемо.

Ми піднімаємось з трави і крокуємо до машини.

За декілька хвилин дістаємось дому. Цілу дорогу Вероніка мовчала і це мене трішки насторожує.

Зупиняю машину перед домом і повертаюсь до неї. Її погляд карих очей спрямований прямо, але це якийсь пустий погляд. Вона про щось думає.

- Вероніко. Вероніко, - повторяю ще раз.

Дівчина повертає обличчя і запитально дивиться.

- Про що ти думаєш?

У відповідь мовчання і такий ж пустий погляд.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше