36. Микола

Прокидаюсь і ніжна рука Вероніки спокійно лежить у мене на грудях. Вона легенько підіймається з кожним моїм видихом. Повертаю обличчя і зустрічаюсь з мирною сонною коханою. Пасмо русого волосся спадає на обличчя, кожен м’яз обличчя розслаблений. Дивлюсь на неї і в образі виникає маленька дитинка, чомусь одразу ж хлопчик з її носиком і губками. Від цієї думки, я легенько усміхаюсь.

І де б то я міг подумати, як тільки вперше побачив цю дівчину, таку сіру мишку, яку хотів весь час ображати і просто не міг терпіти, що я в неї закохаюсь по самі вуха і ми чекатимемо на дитину. Тоді я не уявляв себе в ролі чоловіка, не говорячи уже про роль батька.

- Хмм, - мружиться Вероніка. – Добрий ранок,- ліниво промовляє і трішки потягується.

- Добрий ранок, - цілую її в лобик. – Як почувається найкраща в світі наречена?

- Просто чудово, - вона трішки піднімається і цілує у вуста.

- Нам пора вставати, - кажу, коли замічаю, яка то уже година. – А то за годину не зможемо поснідати.

Вона ще раз ліниво потягується і широко позіхає.

- Уже встаю.

За декілька хвилин ми уже готові до сніданку.

- Зателефоную до тата, хоча думаю, що він з Макаром уже давно поснідали, - кажу і слідкую за тим, як дівчина наносить чорну туш на вії.

- Ага, - вона відкриває рот і очі широко.

- Для чого ти відкриваєш рот, хоча малюєш вії?

Вероніка обдаровує мене не зрозумілим поглядом.

- Я… не знаю. Ніколи за собою такого не замічала, - починає вона сміятись, а я разом з нею.

- Тату, ви де? – він якраз підніс слухавку.

- Ми вже в мами.

- Як вона почувається?

- Добре, навіть дуже добре.

- Радий це чути.

- Ви прийдете? – уже не таким втомленим і сумним голосом промовляє він.

- Так. Зараз поснідаємо і прийдемо.

- Гаразд.

- Мамі вже краще? – одразу ж запитується Вероніка і кладе туш у косметичку.

- Так. І в тата голос уже інший.

- Це й не дивно.

- Нам потрібно буде розказати батькам, - кладу руку їй на животик і легенько погладжую.

Вероніка легенько киває.

- Можливо сьогодні?

- Так.

Усміхаюсь і цілую її.

Ми спускаємось у кафе і беремо сніданок. У мене кава з омлетом, а у Вероніки зелений чай з круасаном з шоколадом.

- Тобі цього вистачить? – запитуюсь її.

- Так.

- Тобі уже потрібно їсти за двох. Можливо, два круасани?

Вероніка починає сміятись.

- Микола, я чудово себе почуваю, якщо захочу ще, то візьму. Ти занадто сильно починаєш хвилюватись, а це ж лише початок.

- Знаю, просто… я хочу, щоб ти ні в чому собі не відмовляла.

- Я не відмовляю, - і відкушує шматок випічки.

Ми закінчуємо снідати і крокуємо до мами в палату. Заходимо і застаю дуже приємну картину: мама уже не лежить, а сидить, в очах радість, а на щоках рум’янець, Макар стоїть по середині палати і щось дуже весело розказує і розмахує руками, тато з легким обличчям і усмішкою тримає матір за руку. Так і хочеться взяти і сфотографувати це усе. Оглядаю усе, закарбовую в пам’яті. Що потрібно людині для щастя? Достатньо знати, що близькі тобі люди здорові і щасливі, а все решту прийде.

Як тільки усі нас замічають, то Макар на мить припиняє свою розповідь, а я зустрічаюсь поглядом з мамою, її усмішка стає ще ширшою, коли вона замічає наші з Веронікою сплетені руки.

Підходжу до неї і легенько цілую у щоку. Вероніка сідає на вільний стілець біля ліжка, а я стою біля неї.

- І тоді він як впав, - братик продовжує свою розповідь, з якої мені нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. – Я підійшов, зашпортався і також впав, - він починає сміятись, а разом з ним і батьки. Тільки я з Веронікою не розуміємо, що тут смішного. – Ну зі сторони це виглядало ще смішніше. На майданчику всі навкруги сміялись, - він підбігає до маминого ліжка і залазить на нього, сидить у її ногах.

- Ну раз ти уже закінчив, - кажу я, - то у нас також є що вам розказати, - дивлюсь на Вероніку, щоб отримати її згоду.

Зустрічаюсь з її поглядом карих очей, таким добрим і спокійним, по якому одразу ж розумію, що вона немає нічого проти.

Беру її руку в свою і трішки стискаю.

- Ми чекаємо на дитину, - кажу я з широкою усмішкою.

Тато одразу ж шокується, а мама лише легенько похитує головою і усміхається. Вона не здивована, можливо, вона й здогадувалась, або Вероніка їй розповіла раніше, ніж мені.

- Дитину? – перепитує тато.

- У мене буде братик! – викрикує Макар і всі починають голосно сміятись.

- Не братик, - пояснює мама йому, - а племінник або племінниця. Ти будеш дядьком.

- Але я ще замалий,  щоб бути дядьком, - з серйозним обличчям каже братик.

- Нічого страшного. Ти будеш дуже молодим дядьком.

- Тату, скажи щось, не мовчи, -  кажу я, коли замічаю, що він довгий час мовчить.

- Я трішки шокований, - по ньому це видно.

- Але, любий, це чудова новина, - каже мама йому.

- Так…- протягує він. – Я стану дідом, - легенько похитує головою. – Треба робити весілля, - раптово переключається він.

- Ну перший крок до нього уже зроблено, - каже Вероніка і піднімає праву руку, на якій уже красується каблучка.

- А ти, Микола, часу даремно не витрачаєш, - сміється тато з мене.

- Я ніколи час даремно не витрачаю, - підхоплюю його жарт.

- І коли будемо робити весілля? – мама аж  наповнилась енергією.

- Як тільки вам стане ще краще, - каже Вероніка.

- Ні і ні, - заперечує мама. – За декілька місяців в тебе вже буде видно животик, тому потрібно починати планувати усе зараз. Так, де мій телефон? Я знаю хороших організаторів,- вона одразу ж запалилась цим усім.

- Мамо, ми би хотіли самі все організувати, - кажу я, бо розумію, що ні я, ні Вероніка, не хочемо, щоб нашим весіллям займались якісь незнайомі нам люди.

- Гаразд, тоді я вам допоможу.

- Звісно, без вас ми нікуди, - каже дівчина.