39. Вероніка

Прокидаюсь з першими промінчиками сонця і біла сукня на вішаку нагадує про те, що сьогодні за свято. Цей день настав. Він звісно пройде не так, як я собі уявляла колись, але зараз я розумію, що не важливо де, а важливо те, які люди знаходяться поруч з тобою.

За годинку прийде дівчина, яка буде робити мені макіяж і зачіску. Ще раніше вирішили, що краще на дому, а ніж їздити в салон.

Приймаю душ і одягаюсь у білосніжну білизну і білий атласний халатик зверху. Сьогодні я уся біла і така чиста.

- Ніко, - чую стукіт у двері і спокійний бабусин голос.

- Заходьте.

Бабуся разом з Сашком приїхали вчора під вечір. Для неї це була дуже шокуюча новина, що її внучка виходить заміж. І першим її питанням було про вагітність, я просто промовчала в трубку і вона усе зрозуміла, однак не засуджувала. Сашко дуже радий виїхати з нашого селища, а тим більше поїхати на таке свято.

- Ось, - простягає вона мені конверт.

- Що це?

- Подарунок.

- Бабусю, не треба, - відвертаюсь від білого паперу.

- Ніко, ми і так ні однієї копійки не вклали у це весілля. Візьми хоча б це.

- Бабусю, - трішки строгіше кажу до неї. – У нас все під контролем.

- Але Вероніко…

- Бабусю, не потрібно.

Вона важко вдихає, кладе білий конверт на поличку і йде.

- Я іду одягатись. Через деякий час до тебе зайду.

- Гаразд, - усміхаюсь я.

Для початку одягаю лише атласний халатик. За дві години у мене вже готова зачіска і макіяж і одразу ж після цього приходять дві моїх дружечки, дві одногрупниці, з якими я спілкуюсь найкраще. Ми, звісно, розмовляли не дуже часто, але однаково продовжували дружити і вони з радістю пішли мені за дружок.  А за ними і дівчина-фотограф. Близько пів години ми робимо фото, які передують одяганню плаття. Уже потім Марина і Соломія допомагають одягнути не дуже пишну білу сукню, затягують корсет і поправляються кожну дрібничку. Ми знову фотографуємось.

- Ти виглядаєш просто ідеально, - каже Соломія у легенькому ніжно-рожевому платті.

Я підходжу до дзеркала у кімнаті на повний ріст і оглядаю себе повільно і дуже пильно. Локони русявого волосся спадають на плечі акуратними хвилями, очі підведені і дуже виразні, ніжним тоном намальовані пухкі губи. До волосся причіплена не дуже довга фата. Кружево на рукавах ідеально підходить до мого образу. Воно плавно з рукавів переходить у талію і розчиняється. Усе і справді виглядає ідеально. Я не можу відірвати від себе погляду, а тим більше зрозуміти, що я уже наречена.

Брюнетка Марина стоїть з правої сторони, а блондинка Соломія по лівій.

- Ви уже фотографували нареченого? – запитуюсь дівчину.

- Так, - і вона трішки хихотить.

Я з нерозумінням дивлюсь на неї.

- Він запитувався те саме про вас.

Легенько усміхаюсь до себе. 

З думок вириває музика у дворі.

- Ніко, пора, - заходить бабуся уся така красива.

Я глибоко вдихаю, піднімаю легенько сукню.

- Пішли, - кажу і дівчатка беруть мене під руки.

Ми гордо виходимо з кімнати і повільними кроками, які супроводжуються клацаням каблуків, спускаємось сходами. Чую, як від’їхала машина і розумію, що Микола уже поїхав до місця нашої церемонії. Слідуючи за ним, сідаю у машину і також їду у лікарню.

Цікаво подивитись на Марію Сергіївну, вона ж не здогадується, як саме проходитиме цей день.

Виходжу з машини і не зрозумілі погляди багатьох людей спрямовані на мене. Ніхто із них не може зрозуміти, що наречена робить у лікарні, але я не звертаю на це уваги. Ми з дівчатами чекаємо перед входом у лікарню на Сергія Степановича, який повинен прийти і повідомити, що ми уже можемо заходити і усе розпочинати.

Його не має уже близько пів години і я вже не на жарт починаю хвилюватись, але ось із дверей виходить його чоловіча постать у шикарному костюмі і білій сорочці.

- Готова? – підходить він і в його очах блищать вогники. Він щасливий незважаючи на те в якій ситуації ми всі опинились.

Кидаю погляд на дівчат, на двері лікарні і бабусю з Сашком, які стоять заді мене. Роблю глибокий вдих.

- Так.

- Тоді дозволь мені тебе провести, - трошки з тремтінням в голосі промовляє він. – Я розумію, що я не твій тато, але… ти мені, як дочка.

Я широко усміхаюсь від цих слів і трохи розчулююсь, однак тримаю себе в руках, щоб не заплакати.

Нічого не відповідаю, а просто беру чоловіка під руку.

Дівчата впевненою ходою ідуть вперед, а за ними і я.

Ми заходимо у приміщення лікарні і той неприємний запах вбивається в ніздрі, але я намагаюсь не реагувати на нього і переступаю з ноги на ногу.

Тепер уже не тільки обличчя пацієнтів звернені на нас, але й персоналу. Можу поспорити, що більша половина вперше бачить весілля в лікарні. Наближаємось до місця нашої церемонії.

Мої дружечки уже пройшлись по білому коврику і стоять біля арки разом із дружбами. Микола рівно, як струна, із гордо піднятою головою дивиться на мене і раптом його рот широко відкривається, а погляд нервово бігає. Мій хлопчик почав переживати.

Починає грати музика і усі гості, а їх тут не багато, тільки найближчі, встають із своїх місць і обертаються в мою сторону. На передніх стільцях замічаю, як встає Марія Сергіївна із вологими очима дивиться на мене. Вона справді щаслива.

Сергій Степанович робить крок, а я за ним, він повільно веде мене до свого сина і ніжно передає йому в руки.

Біля нас стоїть чорнява жінка із текою в руках. Вона починає говорити, а я водночас її і слухаю і не слухаю. Любуюсь своїм чоловіком, якого так сильно люблю і не уявляю життя без нього. Його чорняве волосся підстрижене і вкладене, костюм ідеально підкреслює тіло. Голубі очі блищать і не відводять погляду від моїх. Я не здивуюсь, якщо він так само слухає жінку, як я.

- Ви берете Вероніку у законні дружини? – це питання повертає нас до реальності.

- Так, - твердо відповідає Микола і усміхається.