2. Вероніка

Ми заходимо до дому і я одразу ж починаю шукати гроші. Розумію, що це не останній чек, який мені принесе цей лікар.

Дістаю гроші із однієї схованки, а потім і з іншої. Починаю рахувати.

- Вистачає? – у кімнату заходить Саша.

Я сиджу на дивані і перебиваю купюри, а в голові складаю цифри докупи.

- Ні, - хитаю головою і дивлюсь на кімнату, так ніби десь у її куточку я знайду потрібну суму. – У тебе є якісь гроші?

- Ось, - він простягає мені декілька купюр, але і цього недостатньо, а нам ще ж потрібно харчуватись. Ми і так уже тиждень сидимо на гречці.

- Я щось придумаю, - беру у руки телефон і дзвоню до подруг.

- Катя, - я одразу ж переходжу до справи. – Ти зможеш позичити мені гроші? Мені потрібно на лікування.

- Скільки?

- Три тисячі. Я віддам, обіцяю, - благаю я.

- Добре.

- Дуже дякую. Скинь мені на карточку.

Як добре, що хоч вона зможе позичити мені гроші. Хоча б зможу оплатити лікування, а там уже щось придумаю.

Я ще декілька хвилин розмовляю з подругою про різне.

- Катя, зачекай. До мене дзвонить якийсь невідомий номер, - промовляю я і піднімаю слухавку від того номера.

- Вероніка Бойко? – жіночий голос стриманий.

- Так.

- Я медсестра у місцевій лікарні.

- Я вас слухаю, - повільно промовляю я. Намагаюсь не видати свого хвилювання.

- Мені дуже шкода. Ми не змогли врятувати вашого батька. Мені дуже шкода. Прийміть мої співчуття, - останніх слів я уже не чую.

Тато. Його більше немає. Це все. Мої очі одразу ж наповнюються слізьми, які починають стікати по моєму блідому обличчі. Я не можу у це повірити.

Я більше не буду бачити його щоранку і щовечора після робочого дня. Я більше не почую його чарівного і завжди веселого голосу. Більше ніхто не буде так любляче шуткувати  із мене.  Тато ніколи не приготує уже свою фірмову жарену картоплю із оселедцем, яку так любить уся сім’я. Я уже не зможу подзвонити до нього і просто з ним поговорити.

Я починаю згадувати усе своє дитинство у якому важливу роль відігравав тато. Якби не він я би так і не навчилась водити машину. Він стільки вклав у мене. А мене не було біля нього в його останні хвилини його життя.

Мій ніс закладений, а в горлі стоїть клубок. Я хочу кричати, але стримуюсь.

«Ми зробили усе можливе», - лунають у мене в голові слова медсестри.

Від спогаду про кожне її слово мене знову і знову накриває хвиля болю, який я ще ніколи у житті не відчувала. 

Тато не повинен був так швидко піти із цього світу. Він повинен був вести мене до вінця, побачити внуків і навіть правнуків.

- Ніка, що сталось? – Саша заходить у кімнату і з страхом дивиться на мене.

Я підношу на нього заплакані червоні очі.

- Тато, - шепочу я.

І тут Сашко різко починає плакати. Він сідає біля мене на диван і тулиться до мене.  Я обнімаю його.

- Це точно він? Можливо вони переплутали.

- Ні, Саша. Вони не переплутали, - ковтаю сльози і гладжу брата по голівці, щоб трохи заспокоїти .

Моя футболка уже мокра і від моїх сліз і від його. Брат продовжує схлипувати і кожен його схлип проходить вібрацією по моєму тілу.

Як мені важко дивитись на плачучого брата. Не пригадую, коли він плакав останній раз.

- Мама. У нас ще є мама, - шепочу йому я і витираю сльози на його щоках.

- Так, - він намагається натягнути усмішку.

- Їдемо в лікарню?

Брат киває.

- Тільки давай вмиємось перше, - пропоную я.

Він тихо направляється у ванну і вмивається, я слідую за ним. Підходжу до дзеркала і жахаюсь свого вигляду. Темні синяки під очима і заплакані очі створюють вигляд наркомана. Я швидко беруться за тональний крем і коректор, але навіть цими косметичними засобам не виходить замаскувати недоліки.

Приблизно за пів години ми доїжджаємо до лікарні.

Я не любила це місце ще до того, як усе це почалось. А тепер я його просто ненавиджу. Ненавиджу всім своїм єством.

Ми підходимо до медсестри, яка сидить за столиком.

- Я… ми… - намагаюсь зібрати слова докупи. – Ігор Бойко. Він наш тато.

Блондинка клацає щось у комп’ютері.

- Мені дуже шкода.

- Ми знаємо, - намагаюсь стримати сльози і глибоко вдихаю.

- Як ми можемо забрати тіло? Тобто, як усе проходить?

- Я зараз вам усе розкажу…

- Оля, Олена Бойко, критичний стан! – викрикує той лікар, який приніс мені чек і швидко біжить по коридору.

- Мама, - промовляє тихо Саша.

- Це наша мама! Що з нею!? – кричу я.

- Вибачте, - жінка вибачається і швидко покидає своє місце і біжить слідом за лікарем.

Я із Сашею вмощуємось на м’яких диванах, що розміщені біля стіни в коридорі і тихо чекаємо. Ні я, ні він не вимовляємо ні жодного слова. Таке відчуття, що якщо скажемо щось, то все рухне. Ми сидимо непорушно близько години.

Моє тіло уже почало терпнути і я вирішую встати. Спокійно стояти я не можу, тому починаю ходити із сторони в сторону перед братом.

- Сядь, ти мене нервуєш! – нервово викрикує він.

- Я не можу уже сидіти.

-Я також переживаю, так, як ти. Але сядь, - просить він.

Я дивлюсь на благальні очі Сашка і сідаю біля нього.

Але моє сидіння на довго не затримується. До нас підходить той лікар. Мені уже пора взнати, як його звати.

- Ви Вероніка і Олександр Бойко? – запитується він, так ніби не знає.

- Що з мамою? – я одразу переходжу до справи.

Він дивиться на мене сірими очима і мовчить.

- Чому ви мовчите? Скажіть щось? – питає ще раз Сашко.

- Не кажіть нічого, - обертаюсь я. – Прошу мовчіть, - і прикладаю руки до обличчя.

- Ні, Ніко, цього не може бути. Ми не можемо втратити двох батьків за один день! – Сашко починає плакати.

Я намагаюсь втримати сльози. Хоча б якось. Не хочу плакати тут у лікарні. Хоча ця лікарня бачила не одні сльози.