4. Микола

Пронизливий звук будильника відбивається ударами у моїй голові. Я намагаюсь дістатись рукою до маленького скляного столика, який стоїть біля ліжка, і вимкнути його. Але, як на зло, я спав на іншому краю. Я повільно сунуся через все ліжко і нарешті дотягуюсь до телефону. Проводжу пальцем по екрані і цей неприємний звук перестає лунати кімнатою.

Я обертаюсь на спину і протираю очі. Намагаюсь згадати вчорашній вечір і у пам’яті виникає образ Оксани, яка вилізла на барну стійку і почала танцювати стриптиз. Я зняв її із стійки і відвіз до дому, а потім ще повернувся в клуб до друзів. Ми замовили перше по одному коктейлю, потім ще один і ще один. А потім… І тут мої спогади обриваються. Що було потім? Як я опинився вдома?

Напружую голову, але, окрім ще сильнішого головного болю, більше нічого не з’являється у моїй пам’яті .

Я встаю із ліжка і направляюсь у ванну, яка є у моїй великій кімнаті, яка швидше нагадує хороми.

Одразу кидаю погляд на своє відображення. Темне волосся стирчить у різні сторони, під очима синяки, а на шиї красується великий синій засос.

Я проводжу по ньому пальцями і тут зринають спогади.

Рудоволоса дівчина, тільки не пам’ятаю, як її звати, підходить до мене, щось розказує і хихотить. А потім вбиральня клубу, її гарячі поцілунки і крики охоронця, що клуб зачиняється.

Я приймаю холодний душ, щоб хоч трохи проснутись і знаходжу крем, який весь час допомагав мені від засосів. Наношу його більше, ніж потрібно, одягаю білу футболку із сірими спортивними штанами і спускаюсь на низ.

- Добрий ранок, - завжди усміхнена і заклопотана мати зустрічає мене усмішкою.  – Хоча то уже обід.

- Добрий ранок, - відповідаю я і сідаю за великий округлий стіл із білого дерева. – Для мене ще ранок.

- Кави?

Я киваю. Кава це зараз саме те, що мені потрібно.

- Наскільки я розумію, день відкриття клубу пройшов вдало, - вона кладе переді мною чашку ароматної кави.

- Так, - я роблю глоток. Гарячий напій проходить по моїх жилах  і одразу ж полегшує моє внутрішнє становище.

- Я не думаю, що напитись власнику клубу у день його відкриття це хороший приклад для персоналу, - у світлу кухню заходить тато, як завжди у білій сорочці і класичний чорних штанах.

- Це було уже в кінці, - виправдовуюсь я і беру печиво, яке стоїть на столі у мисці.

Тато дивиться на мене не задоволеним поглядом.

- Я буду вечері, - каже він і зачиняє за собою двері.
Чую, як гараж відчиняється і звідти виїжджає батько на чорній Honda Vezel і направляється у звичному напрямку.

- Мамо.

- Так, синку, - вона відвертається від каструль і повертає свій погляд на мене.

- В якій годині я прийшов? – мені соромно дивитись їй в очі, незважаючи на те, що мені уже двадцять років і я можу приходити у будь-якій годині.

- У шостій.

- Я думав о четвертій…

- Ти не пам’ятаєш?

Я киваю головою у сторони.

Мати із розумінням усміхається.

- Тобі потрібно поїхати у клуб, а то тато потім розізлиться.

Вона завжди мене підтримувала на відміну від тата. Якому все було не так.  Йому навіть спочатку не сподобалась моя ідея з клубом. Але я нею так захопився, що представив йому увесь план, продумав найдрібнішу деталь. І тоді він погодився, але навіть зараз він впевнений, що цей клуб не надовго.

Я допиваю каву, одягаюсь і їду у клуб, який знаходиться у центрі міста Івано-Франківськ.

Відкриваю ключем чорні скляні двері на яких красується назва клубу -  «Pasage”.

Заходжу у середину і одразу ж зачиняю за собою двері на ключ. У середині темно. Знаходжу вмикач і вмикаю світло. Уся зала наповнюється світлом. Великі клубні блискучі шари висять високо над землею, на великому сірому квадраті, який слугує для танців, немає ні одної блискітки. Барна стійка під балконом другого поверху, на якому діджей крутить музику, блищить чистотою. Уся випивка акуратно розкладена по поличках і радує око своїми величними назвами.  Столики із м’якими темно-сірими диванами розміщені навпроти барної стійки. Я піднімаюсь сходами, які йдуть полу кругом , на другий поверх. На столиках, які розраховані для VIP – клієнтів, також немає нічого зайвого.

Персонал постарався на славу. Треба буде винагородити їх.

Я дістаю телефон і уже хочу набирати номер мого адміністратора, як раптом на екрані висвічується «Оксана» і червоне сердечко. Я з неохотою піднімаю слухавку.

- Привіт, котику, - промовляє вона.

- Привіт.

- Як твоє самопочуття?

- Чудово.

- Тебе не цікавить, як я почуваюсь?

- Давай я вечері до тебе заїду. Я зараз зайнятий, - кажу я і кладу слухавку не дочекавшись її відповіді.

Набираю одразу ж адміністратора і ще з пів години обговорюю із ним прибуток і усе, що ще стосується мого нічного клубу.

За всіма справами, не замічаю, як настає вечір. І у Інстаграмі уже висвічується повідомлення від Оксани:

 « Я уже чекаю на тебе»

Я сідаю у машину і їду до неї, по дорозі набираю Олега.

- Що там, Олеже?! Сьогодні збираємось? – з ентузіазмом питаюсь я.

 - Звісно, у мене на хаті.

-  В якій годині?

- Давай через дві години. Потрібно привести ще себе в порядок, а то я ще в ліжку, - сміється голосно Олег в трубку. – А тобі вистачить дві години? І потрібно буде заїхати в магазин за алкоголем і їжею.

- Звісно, вистачить. То я з Оксаною заїду. Скинь список всього, що треба купити.

-  Окей. А вона хоч уже готова?

- Сказала, що чекає.

- Дивись діток не зроби, - починає сміятись він.

- Все бувай, - сміюсь я і повертаю до Оксани у подвір’я.

Сигналю декілька разів і у дверях з’являється блондинка із ідеальною залакованою зачіскою у міні-спідниці, темних колготках, і у чорній майці, яка ідеально підкреслює її форми, а зверху накинута шкіряна куртка.  Її каблуки цокають по бруківці. Вона вправно відкриває двері і аромат її парфумів одразу ж заповнює салон мого Мерседеса.