Ціна за кохання

8. Вероніка

Я уже починаю звикати до нічних робочих змін і з кожною зміною мені стає все легше і легше. Сьогодні я знову після пар одягаюсь і іду на роботу. На дворі уже стає трохи холодніше , тому накидаю на себе уже не чорну шкіряну куртку, а сіре пальто.
Кожного разу коли я дивлюсь на якісь свої сірі речі, то одразу ж згадую слова того брутального клієнта. Від одної згадки про хлопця мій настрій псується. Як можна бути таким нахабою?
Я відкидаю ці думки і продовжую із піднесенням іти у крамницю. Як завжди невдоволена Софія бере свої речі і швидко завершує свій робочий день. Я уже звикла приходити за декілька хвилин до сьомої. Я дуже пунктуальна і вважаю, що краще прийти завчасно, ніж запізнитись хоча б на хвилинку.

Я сідаю на своє звичне місце і відкриваю книгу. До її закінчення мені залишається зовсім трішки сторінок і там усе уже настільки напружується, що я  не в силах від неї відірватись.  За цією книгою я не замічаю, як проходить час. Письменниця настільки детально і емоційно описує усе, що відбувається із головними героями роману, що починаєш сам переживати за них, за їхні життя. Я повністю поглинаюсь у твір, як розумово так і емоційно.

Життя двох закоханих підлітків, які всупереч усім , продовжують кохати один одного. У них обох непростий характер, але вони готові мінятись заради коханої людини. Вони роблять безглузді, але водночас такі приємні речі. Читаєш і знову починаєш вірити в кохання, яке, можливо, існує і, можливо, колись зустрінеться мені. 

І знову згадка про того брюнета. Книга мені нагадує про нього. Згадую, як він кинув її на стіл, як він невдоволено дивився на мене і на книгу. Так ніби читати паперові книги це проти закону.  У сучасному світі людей, які читають, паперову літературу, стає все менше і менше. Тому я не сильно дивуюсь, коли люди із шоком дивляться на мене і книгу. Але вони просто дивляться, а не засуджуються.  Тоді він мене дуже сильно розізлив, але я старалась втриматись і не прогнати його із крамниці. Я могла це зробити, про це і так би ніхто і не дізнався, а якби й дізнались, то сказала б Марії Сергіївні, що він до мене зачіпався.  Один погляд на нього і можна зрозуміти, що таке він може зробити.

Стараюсь відійти від цих думок і продовжити читання. Ще раз перечитую абзац, бо із цими непотрібними думками не зрозуміла, що прочитала.

Моє читання перериває звук мотора машини, яка, швидше за все, зупинилась біля магазину. Я не сильно розбираюсь у машинах і як працює їхній двигун, але цей звук здався мені знайомим.

- О, ні. Ти знову читаєш? Скільки можна? – впевнено і з претензіями промовляє хлопець. Його голос я одразу ж впізнала. Мені навіть не потрібно піднімати очі, щоб зрозуміти , що це він.

Я роблю глибокий вдих, надіюсь, що сьогодні він буде таким невихованим,і одразу кладу книгу у шухляду. Не хочу, щоб він знову її чіпав. Встаю і виходжу із столу.

- Вчорашній букет сподобався вашій дівчині? – запитуюсь я і намагаюсь натягнути усмішку.

- Прошу тебе, не роби вигляд, що тобі цікаво. Але їй сподобався. І ніч була чудовою.

- Мені приємно це чути.

- Та невже? – піднімає він темні брови і не зводить із мене погляду. – Можливо, ти ще хочеш почути деталі. Бо навряд чи у твоїй книзі описано, як усе робиться.

-  Дякую, але я відмовлюсь від такої корисної інформації. Мені приємно чути, що їй сподобався букет, - вирішую уточнити.

- Як хочеш. Я міг би тобі провести майтер-клас, - він усміхається і на його обличчі з’являються маленькі ямочки.

- Не потрібно, - відмовляю я.

- Я прийшов за ще одним букетом, - каже  хлопець і оглядає крамницю.

- Який цього разу повинен бути?

- Можна і той, що вчора, - Він потягує спину, його біла футболка піднімається і показує ідеальні кубики пресу.

- Але дівчина замітить, що це один і той самий букет.

- А хто сказав, що це та сама дівчина?

Мені одразу ж стає ніяково. Але не розумію чому.

- То зробити той самий? – вирішую перепитати я.

- Як хочеш, - мені здається, що це його відповідь на все, що стосується дівчат.

Я закочую очі і іду витягувати червоні троянди, щоб зробити букет.

- Не варто так сексуально закочувати очі, - промовляє він, а я кидаю на нього погляд. Він це зараз серйозно?

- Книгу уже заховала? – торкається він пальцями дерев’яного столика. – Я її не розірву. Не бійся, - насміхається він.

Сьогодні вирішую не вестись на його провокації. Просто буду мовчати.

- Скільки тобі років?

Я виставляю квіти на столик і підрізаю їх.

- Я до тебе звертаюсь, - підвищує брюнет голос і на якусь мить мені стає страшно. Не знаю, що можна від нього очікувати.

- 18.

Він киває головою.

- Як тебе звати?

- Для чого вам це?

- Цікаво.

- Вероніка, - промовляю я і дивлюсь у голубі очі хлопця, який не зводить із мене очей.

- Микола.

- Мені не цікаво, як вас звати, - промовляю я і одразу ж гніваюсь на себе за таку невихованість.

- Не бреши.
Я вирішую не звертати уваги на його слова і на нього загалом.

- Ти випиваєш?

- Ні.

Але не відповідати йому не дуже в мене виходить. Слова самі вириваються.

- Куриш?

- Ні.

- Як з тобою скучно, - він падає на стілець, на якому я зазвичай сиджу, закидає одну ногу на іншу і так сидить. – Ти зануда, - промовляє він слово по складах.

- Мене це влаштовує, - відповідаю я.

- А мене ні.

- Вас це не повинно турбувати.

- А мене це турбує.

Він намагається фліртувати зі мною?

- І говори до мене на ти. Я ж не старий. Мені лише двадцять, - розставляє Микола руки в сторони.

Чую, як він відсуває шухляду і одразу ж кидаю на нього злий погляд.

Він дістає книгу і починає читати.

- Я очікую, що він відрекомендується так само, як щойно зробив його друг, але він … - читає Микола в голос. – Це скучно. Як ти це читаєш? – так само недбало, як і попереднього разу, він кидає книгу у шухляду і закриває її ногою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше