9. Микола

- Куди ми їдемо? - запитує рудоволоса Руслана і весело хихотить.
- А куди ти хочеш? - розвертаю кермо і повертаю на право.
- Можемо до мене? - пропонує вона і це мене неабияк дивує.
Так швидко? Я розраховував на те, що ми поїдемо у якийсь заклад харчування. Точніше, я планував зводити її у "Pasage". Навіть столик замовив, а вона одразу ж переходить до дії. Мені це подобається.
Може це і на краще, батько не буде мені потім дорікати за те, що я знову привів нову дівчину. Чесно, мені однаково на його думку на рахунок мого життя, але чим менше він знає тим менше псує мені нерви.
- Гаразд, - відповідаю я і усміхаюсь. Я уже в очікуванні приємних відчуттів. - Куди мені їхати?
- Прямо, потім праворуч, а дальше я тобі скажу, - заграє Руслана і заправляє рижий локон за вухо.
Я слухаюсь її вказівок і вправно керую автомобілем.
- Ліворуч, - каже вона і виблискує зеленими очима, які підфарбовані чорною тушшю.
Я повертаю і мені в очі кидається великий будинок. У ньому темно і це хороший знак, отже вдома нікого немає. І ми з нею будемо єдині.
Коли ми під’їжджаємо до великих воріт, Руслана нажимає на кнопку, на брелку своїх ключів і вони розходяться у дві сторони.
У дворі різко засвічуються маленькі садові ліхтарики і освічують бруківку.
Я зупиняю машину і ворота за нами зачиняються.
- Прошу за мною, містере Паламарчук, - вона відкриває двері машини і разом із квітами у руках крокує по бруківці.
Дивно, звідки вона знає моє прізвище? Я їй точно його не говорив. Можливо того разу, як в клубі я ляпнув. Цього я вже не пригадаю, а запитувати якось не зручно.
Чорні туфлі на каблуку вправно оминають проміжки на бруківці і не збиваються із темпу.
Руслана піднімається по мармурових темних сходах і вправним рухом відмикає двері.
У будинку темно.
Вона недбало кидає ключі на поличку і ті видають звук по всьому будинку. Вона одним рухом скидає туфлі і одразу ж стає на декілька сантиметрів нижчою від мене.
Вона дивиться на мене зеленими очима і прикушує червоні губи. Поглядом вона кличе. Заставляє йти за нею. Я і не перечу.
Вона бере мене за комір білої сорочки і у повній темноті веде по сходах на другий поверх.
Руслана спирається спиною на двері і різким рухом відчиняє їх не відводячи від мене  запального погляду.
Я закушую губу, уже не можу триматись. Хочу її зараз.
Ми заходимо у кімнату і я одразу ж ловлю її за руку і притягую до себе. Смакую її губи і всю її.                                                                                                                                         - Руслано! Ти вдома? - гукає чоловічий голос із першого поверху.
- Чорт! Тато, - нервується вона і я злажу із нею.
- Промовчи. Ніби тебе немає вдома, - пропоную я і відкочуюся на бік.
- Не вийде. Він бачив твою машину, - вона починає натягувати на себе червону білизну і одяг.
- Чорт!
Я у пастці. Я ніколи не попадався батькам своїх дівчат. Навіть з батьками Оксани я не знайомий. Вона все просить, щоб я приїхав, але я весь час придумую причину, щоб тільки не зустрічатись із ними.                                                                     Не маю бажання знайомитись із їхніми батьками, якщо знаю, що це на один раз. Для чого? Щоб вони потім розпускали усім слухи, який я негідник і як я погано поступив із їхніми доньками.                                                                                                      - Так, тату. Я вдома, - виходить вона і закриває за собою двері
Для вихованості і перестрахування, вирішую одягатись. І саме вчасно.                       Двері відчиняються. На мене дивляться дві пари однакових зелених очей. Тільки у одних нафарбовані вії.
Я оглядаю огрядного чоловіка у строгому чорному костюмі і з червоною краваткою. Він коротко підстрижений і між волосинками видніється сивина. Це й не дивно.
Я уважніше приглядаюсь до нього і розумію, що я його знаю.
Моє серце починає шалено битись, коли я розумію, що це Леонід Пронюк - хороший друг мого батька і його партнер.
Мої зіниці розширюються , а очі бігають то на Руслану , то на нього. Тепер зрозуміло, звідки вона знає моє прізвище. Але чому я не впізнав її? Я пам'ятаю доньку Леоніда маленькою темною дівчинкою.
- Микола? - він здивований так само, як і я.
- Доброго вечора, Леонід Олегович, - видавлюю я і намагаюсь показати спокій.
- Чим ви тут займаєтесь? - різко запитує він і дивитись на мене і свою доньку.
- Розмовляли, - різко відповідає вона.
Я лише спромагаюся кивнути.
- Микола, чому ти не з’являєшся на вечері разом із своїми батьками?
- У мене трішки інші справи, - відповідаю я і згадую, як мати просить мене кожного разу йти з ними, а я відмовляюсь слухати й іду з дому.
- Точно, нічний клуб, - протягує він. - Ти молодець. Хвалю.                                               – Дякую.

- Що ж, - каже Леонід Олегович і з застереженням в очах дивиться на мене і Руслану. – Розмовляйте дальше. Тільки розмовляйте акуратно, - видає легенький смішок.

- Ти будеш вдома? – запитується Руслана, а я тим часом розглядаю її.

Намагаюсь порівняти цю сформовану дівчину, яка переді мною, і ту маленьку темну дівчинку. І не знаходжу нічого схожого, окрім кучерявого волосся. Тільки зараз воно у неї риже, а багато років тому було темне, як смола.

- Так. Я буду унизу. Приготую вечерю, - він легко усміхається і на його обличчі видніються зморшки.

- Добре, - Руслана зачиняє двері.

- Вибач, - підходить вона до мене. – Не зручно вийшло. Ми можемо продовжити, - вона повільно розстібає ґудзики на моїй сорочці.

Я перехоплюю її руку.

- Чому ти не сказала, що ти його донька?

- А це би щось змінило? – сексуально промовляє вона і водить пальцями із довгими чорними нігтями по моєму пресу.

- Так.

- Тобто, ти мене уже не хочеш, бо я його донька?