11.Вероніка

- Марія Сергіївна, - говорю по телефоні і паралельно скидаю речі у валізу. – Я не зможу вийти сьогодні на роботу,  - вирішую не вдаватись у подробиці.

- Щось сталось?

- Так. Мені терміново потрібно їхати до дому.

Жінка чує хвилювання у моєму голосі і дальше не розпитує. Я їй за це дуже вдячна.

- Скільки днів тобі потрібно?

- Три дні, - відповідаю я і вільною рукою засуваю валізу.

- Добре.

- Дуже вам дякую. Я все відпрацюю.

- Якщо щось зміниться, то повідом мені, - просить на кінець вона.

- Звісно, ще раз вам дуже дякую. До побачення, - кидаю слухавку і швидко накидаю на себе пальто.

Я виходжу із під’їзду і на всіх парах мчусь на автобусну зупинку. Мені терміново потрібно бути вдома.

Годину тому до мене зателефонувала бабусина сусідка. Це був невідомий номер. Спершу, я подумала, що це на рахунок оголошення, яке я розмітила. У ньому я здаю нашу квартиру для студентів або молодої сім’ї. Але я аж ніяк не очікувала, що це буде дзвонити знайома мені людина.

Я підняла слухавку і жінка одразу ж повідомила мені, що у бабусі заболіло серце і її положили в лікарню. Я не стала дальше слухати. Я швидко зібрала найнеобхідніші речі і вирішила, що їду до дому. Буду із нею хоч і цих пару днів.

Я не можу втратити ще й бабусю. Я уже готова заплатити будь яку суму за її лікування, якщо не вдалось врятувати батьків, то її вдасться. Я в це вірю.

Бог ніби чує мої молитви і я встигаю на автобус до дому, на який, по ідеї, повинна була не встигти.

Усю дорогу я дуже хвилююсь і молюсь, щоб все було добре, щоб бабусі стало краще. Намагалась заснути, поки їхала, але через переживання і тисячу негативних думок, які з'являються, мені не вийшло.

За три години я дістаюсь міста і одразу ж іду в лікарню.

Заходжу у середину і запах хлорки одразу ж нагадує мені все те, що я тут пережила. Клубок стає у горлі. Я намагаюсь його проковтнути і цим самим видаю голосний звук.

На звук, який видає моя валіза по плитці, обертаються лікарі і люди у масках, які блукають сірими коридорами лікарні.

- Доброго дня, - підходжу до рецепції.

Жінка у окулярах відривається від телефонної розмови.

- Я вас слухаю, - її окуляри запотівають коли вона починає розмовляти.

- Я до Стасишин Ірини.

- Ким ви їй являєтесь? – вона відкриває велику папку.

- Внучка.

Жінка із темним волоссям киває.

- 210 палата.

- У якому вона стані?

- Все нормалізувалось. Якщо все буде добре, то через день її випишуть. Про це краще поговоріть із її лікарем.

- А де я можу його знайти?

- 201 кабінет.

- Дякую.

Спершу я вирішую піти до лікаря, яки займається моєю бабусею, а уже потім до неї.

Знаходжу 201 палату спершу стукаю, а потім відчиняю двері і заходжу.

- Доброго дня, ви лікуєте Стасишин Ірину? -  запитуюсь у молодого брюнета. Як на мене він занадто молодий.

- Так, - він натягує захисну білу маску на обличчя, але навіть крізь неї відчуваю його усмішку.

Я заходжу у середину разом із валізою і сідаю на стілець навпроти нього.  Визнаю, я стала трошки наглою. Але зараз у мене немає часу гратись у вихованість.

- Я її внучка. І мене цікавить її стан.

- Як вас звуть? – запитується він і не відриває від мене світло-коричневих очей, які швидше нагадують жовтий колір. Мені ніколи не подобались очі такого кольору.

-А це важливо?

- Ні, - він не очікує такого питання і різко розгублюється. – Мене звуть Андрій.

- Мені до вас так і звертатись Андрій?

- Андрій Валентинович.

Я киваю.

- У вашої бабусі була легка форма інфаркту.

- Легка форма?

- Так. У неї був легкий біль у грудях і дуже добре, що вона одразу ж зв’язалась із лікарем.

- Що могло бути дальше не кажіть, - прошу його я. Бо не хочу чути найгірший розвиток подій.

- Зараз її стан стабілізувався. І якщо все буде добре, то через 1-2 дні ми зможемо її виписати. Але їй не можна хвилюватись. Навіть найменше хвилювання може викликати біль у грудях і призвести до більш серйозних наслідків.

- Я вас зрозуміла. Я можу до неї зараз навідатись?

- Звісно. І ще одне, - промовляє він і крутить у руках ручку.

- Що?

- Як вас звуть? – заграє очима він.

- Нехай це для вас буде медична таємниця, - промовляю я і покидаю кабінет, відчуваючи на собі його погляд.

Із його кабінету направлюсь у палату до бабусі. Повільно і тихо відчиняю двері. Можливо вона спить і щоб не налякати її.

- Вероніко, ти що тут робиш? – одразу запитує вона.

- Не хвилюйтесь тільки. Вам не можна. Я приїхала на декілька днів, - проходжу до бабусиного ліжка і сідаю на стілець біля неї.

- А робота? – її шкіра трохи бліда, ніж зазвичай.

- У мене вихідні. Три дні, - брешу я, щоб вона не переживала.

- То добре. Бо щоб не пропускала роботу через дрібницю, - вона трішки піднімається і сідає спираючись на подушку.

- Бабусю, це не дрібниці, - беру її за руку, яка покрита зморшками і уже виступають вени.

- Та це все через ту квартиру.

- Яку квартиру? – я не розумію про що вона говорить.

Бабуся взмахує рукою і відводить від мене погляд.

- Кажіть, - вимагаю я.

- Я попросила Сашка поміняти номери. І щоб дзвонили не до тебе, а до мене.

- Бабусю, ну для чого?

- Щоб тебе не відволікали. У тебе і так багато справ, а ще ця квартира. Вирішила трішки допомогти тобі.

- Я ж би справилась, - я ніколи не перестану дивуватись із бабусі.

- Знаю. Хотіла одна сім’я знімати, я вже з ними була про все домовилась і відмовила уже іншим людям. Аж раптом, вони дзвонять і відмовляються. Я дзвоню до інших людей, а квартира їм уже не потрібна. Тай я трохи розхвилювалась і рознервувалась, - розказує бабуся так просто, ніби нічого страшного не сталось. Ніби вона зараз не лежить у лікарні із легкою формою інфаркту.