12. Микола

Я прокидаюсь і почуваюсь дуже погано. Рукою торкаюсь лоба і намацую гулю.  У середині одразу прокидається відчуття провини, яке стискає мене із середини. Раніше у мене ніколи такого не було, бо я раніше не попадав у такі ситуації. Мені потрібно відпустити цю ситуацію і жити дальше. Від того, що я буду думати про неї весь час краще не стане, хіба що лише мені. У мене є набагато важливіші проблеми.

Від думки про те, що у мене уже немає прав відчуття провини різко зникає. Я піднімаюсь із ліжка і приводжу себе в порядок. Волосся вкладаю так, щоб прикрити ту гулю.

За декілька хвилин я спускаюсь на низ.

Мати ріже яблуко і дає Макарові, а тато читає щось у телефоні і попиває гарячу каву.

- Сергію, я зробила так, як ти казав, - каже мама і викидає шкіру яблука у сміття.

- Уже хтось дзвонив? – відривається тато на хвилину від телефону.

- Ще ні, але думаю скоро подзвонять.

- Гаразд, тоді назначиш співбесіду і нехай приходять.

- Я знаю, коханий, - із широкою усмішкою відповідає мама.

- Для чого тобі назначати співбесіду? – запитуюсь я і сідаю на крісло.

- Мама хоче йти на роботу, - сухо промовляє тато і з бридкістю дивиться на мене.

- Для чого?

- Мені уже надоїло сидіти вдома. Я хочу працювати, - мама ставить переді мною чашку міцної кави.

- Ти ж вдома без діла не сидиш.

- Я хочу розвиватись.

- А Макар? – відпиваю каву і одразу випльовую її назад. Вона занадто гаряча.

- Вибач, напевне, занадто гаряча, - вибачається мама.

- Все гаразд.

- Я подала оголошення в Інтернет.

- І кого ти шукаєш? – дую я на каву, щоб та швидше остигла.

- Дівчину або жінку, яка буде прибирати, готувати їсти і сидіти з Макаром.

- Одним словом – виконувати усю твою роботу, - сміюсь я.

- Можна і так сказати, - мати усміхається і дивиться на тата. Очікує від нього усмішки, але він не замічає її погляду, а продовжує дивитись на неї.

Її усмішка одразу зникає.

- Усміхнись хоча б трохи, - кажу я до тата.

- Усміхнись? – він відставляє телефон і дивиться на мене. – Ти можеш сміятись після того, що було вчора?

Він знову за своє.

- Ну провинився я. З ким не буває? І тепер через це мені бути весь час в траурі, так?

- Міг би виразити хоча б якусь підтримку батькам. Елементарне – познайомитись із ними і особисто попросити вибачення.

Він мені вже надоїв. Я піднімаюсь з-за столу і піднімаюсь до себе в кімнату.

- Я ще не закінчив! – кричить він мені в спину.

- Сергію… - знову чую благальний голос матері.

- Вернись, сучий ти сину! Де твоя совість!? Я тебе не так виховував!

- Саме так і виховував! – кричу я із сходів.

- Розмову ще не закінчено!

- Закінчено! – я ставлю крапку і голосно гримаю дверима, щоб він почув.

Решту дня я лежу на дивані і гортаю стрічку у Інстаграмі.

« Ти нині будеш?» - висвічується повідомлення від Оксани.

Я декілька хвилин вагаюсь. Не знаю, що їй сказати. Я хочу приїхати, але і виходити із своєї кімнати я не хочу.

«Так» - вирішую я. – «Уже виїж…»

Я хотів написати «виїжджаю», але тут раптом згадую, що у мене немає прав і ключів від машини також. І в додачу до цього, тато вдома і я ніяк не зможу забрати ключі і права, так аби він не замітив.

«Уже виходжу» - відправляю я.

« Виходиш?»

« Так. Я ж тобі розказував».

« Що розказував? Я не розумію про, що ти говориш»

І тут я згадую, що це я Руслані розказував. Вона вночі до мене написала і я все їй розповів, але Оксана про це не знає нічого.

« У мене чудова ідея. Давай погуляємо? Так як було колись, згадаємо молодість» - викручуюсь я.

«Еммм… Ну добре. То ти за мною зайдеш?»

« Давай зустрінемось біля фонтану» - пишу я, бо розумію, що до неї йти дуже далеко. А вона нехай, як хоче, то так і добирається до фонтану.

«Добре. Через годину буду готова»

Я відправляю їй сердечко і також починаю збиратись.

Як давно я не гуляв по рідному Івано-Франківську. На дворі набагато холодніше, ніж у машині. Я до такого не звик, тому і одягнувся не по погоді.

Уже стемніло, на небі видно де-не-де ясні зірочки і яскравий повний місяць над Ратушею, яка саме пробиває рівно восьму годину. Я зупиняюсь і дивлюсь на саму верхівку цієї історичної споруди. Уся будівля світиться охристим кольором і плавно переливається із світлішого до темнішого відтінку.

Я одразу згадую, як був меншим, то батьки завжди гуляли зі мною в центрі міста і кожних вихідних ми ходили на Ратушу. Ми піднімались на саму верхівку і ціле місто було на долоні. Ми були сім’єю. Справжньою сім’єю. Це було до тих пір, поки тато не відкрив ресторан. Гроші міняють людей і , не завжди, в кращу сторону. 

Я відходжу від Ратуші і прямую на те місце, де ми договорились зустрітись.

На мій подив, фонтан працює. Він являє собою велику, я би сказав, тарілку, яка піднята над землею. І мені подобається те, що можна піти під неї. Декілька сходинок і ти під фонтаном. Вода тебе не зачіпає і ти можеш спокійно ходити туди сюди і фотографуватись, як робить більшість туристів.

У літку я завжди любив підбігати до фонтану і мочитись. Вода у фонтані не була такою холодною, але охолоджувала твоє тіло. І в цю пору року це було актуально.   

Я протираю руки одна до одної намагаюсь зігрітись. Потрібно уже діставати пальто. Як на кінець вересня, то дуже холодно. Пам’ятаю, що у попередні роки я міг у кінці вересня ще ходити у футболці, а цього року щось пішло не так.

Я дістаю телефон, хочу зателефонувати до Оксани, але вона якраз виходить з повороту на високих підборах.

- На таких підборах ти далеко не зайдеш! – вигукую я і підходжу до неї повільно.

- Я і не планую далеко ходити, - відповідає зухвало вона і цілує мене.

- Ми ж вийшли на прогулянку, - уточнюю я.

- Ми можемо піти по Стометрівці, а там повернути у якийсь заклад харчування, - ніби пропонує, але водночас і стверджує дівчина.