Ціна за кохання

13. Вероніка

Другий день видається дуже заклопотаним. Окрім прибирання, я з Сашком їдемо до бабусі і разом із нею вертаємось до дому. Я наказую бабусі сидіти і віддихати, а я усе зроблю сама.
- У мене лише була легка форма інфаркту, - каже вона і піднімається із дивану .
- Сидіть. Я з Сашком усе зроблю. Хоча б сьогодні. Бо завтра мені прийдеться вертатись.
- Треба тобі їсти приготувати, - бабуся пропускає крізь вуха мої слова і направляється маленькими кроками на кухню.
- Сашко, до роботи! - гукаю брата з іншої кімнати.
Він хоч і малий, але у прибиранні завжди допомагає. Так само і зараз, я мию підлогу, а він підливає вазони. За пів години уся квартира блищить чистотою, а бабуся весело куховарить на кухні. Їй набагато легше варити їсти, ніж лежати на дивані.
Я приходжу і сідаю на стілець. Люблю дивитись, як вона готує і в цей час говорити із нею.
- Мій лікар запрошував тебе на побачення?
Я киваю і кривлюсь від однієї думки про нього.
- Чому ти не йдеш?
- Не хочу. Він мені не подобається.
- Може якби пішла , то би сподобався, - вона перемішує салат і простягає мені ложку, щоб я попробувала.
- Не хочу йти, - відповідаю з повним ротом і показую великий палець руки. - Дуже смачно.

- Накидати в тарілку ?
- Так, будь ласка.
Вона дістає тарілку і накидає салат із різних овочів. Люблю цей салат, особливо, коли його робить бабуся. У мами він не такий смачний виходив.
- Коли у тебе вже нарешті появиться хлопець?

- Бабусю, - протягую я. – В мене немає зараз часу на хлопця. В мене інші цілі, а він почекає.

Вона важко вдихає і видихає.

- Ти весь час в клопотах.

- Ага, - жую салат.

Решту дня я проводжу поряд із бабусею і Сашком. Я була виділила декілька годинок на навчання. Думаю, поки маю час потрібно повчитись, хоча б трішки. Платити такі великі гроші за навчання і не вчитись – мене не дуже влаштовує.  Тим більше, зараз я сама заробляю гроші на навчання.

Сьогодні субота, тому роздумую над тим, щоб можливо подзвонити на рахунок роботи і договоритись про співбесіду у понеділок.

Я набираю номер і тягнуться декілька гудків.

- Алло, - промовляє приємним голосом жінка і мені одразу стає легше.

По голосу можна зрозуміти чи ця людина хороша чи не дуже.

- Доброго дня.

- Доброго дня, - відчуваю, що вона усміхається.

- Я на рахунок оголошення про роботу.

- О, так. Скільки вам років?

Це те питання, на яке я не хочу давати відповідь.

- 18.

Жінка затихає.

- Але я дуже смачно готую їсти і у мене є молодший брат, і завжди чисто, - починаю швидко говорити я.

- Скільки вашому братові років?

- 10.

- Зрозуміло.

Я розумію, що вона вагається. Я би також вагалась перед тим, як залишати свою дитину і весь дім на дівчину, якій 18 років.

- Можна я прийду на співбесіду? Або дозвольте мені один день попрацювати.

- Гаразд, - вона видихає. – Тоді у понеділок на 10 годину.

- Добре, дуже вам дякую.

- Вулиця Лемківська, 5.

- Добре. Я вам дуже вдячна.

Я забиваю у Гугл Карту цю вулицю. До неї мені йти пів години. Не багато. Можна буде піти пішки, щоб не їхати на автобусі.

***

У ночі я дуже погано спала, весь час думала про співбесіду, про дитину і про те наскільки великий цей дім.  Уявляла різні ситуації і уже знаходила із них вихід. Але, як завжди, станеться така ситуація про яку я не думала. Це закон Всесвіту.

Прокидаюсь у сьомій ранку і починаю приводити себе в порядок. Приймаю душ, мию і сушу волосся. Вирішую одягнутись щось зручне і спокійне, щоб справити враження хорошої і відповідальної дівчини, якою я являюсь.

Одягаю звичайні чорні джинси і ремінь, щоб вони з мене не злітали, і пудрову легеньку кофточку. Беру сумку і кидаю в неї футболку і лосини, щоб переодягнутись перед прибиранням. Наношу легенький макіяж, головне це замалювати синяки під очима.

Перед виходом кидаю на себе погляд у дзеркалі. Ніби, не погано.

Ще вирішую зайти у магазин , щоб купити фруктів і знаходжу невеличкого м’якого сірого  іграшкового зайчика. Ця іграшка ніби промовляє до мене:            « Купи мене. Ти не пошкодуєш»

Я вирішую прислухатись до своєї інтуїції і купую його.

Надіюсь, що дитині сподобається.

Йду я повільно, щоб не спотіти і за сорок хвилин доходжу до великих темно-коричневих воріт, які затуляють увесь будинок і видно лише червоний дах.

 Знаходжу домофон і натискаю на велику чорну кнопку.

- Алло, - чую крізь прилад голос тієї жіночки, з якою розмовляла по телефоні.

- Я на співбесіду.

- Проходьте, ворота відчинені.

- Добре.

Я налягаю на важку хвіртку і вона піддається. Заходжу у середину і в мене перехоплює подих від зовнішнього вигляду будинку, аж страшно уявити, який він усередині.

Усе навколо зелене із різними кущиками невеличких розмірів. Бруківкою зроблені стежки до будинку, гаражу і на подвір’я. Сам будинок білосніжний із великими вікнами і величними білими дверима. Я іду повільно по бруківці і замічаю гараж, одразу під вікнами другого поверху будинку. Темні штори закриваю доступ світла до тієї кімнати.

Можливо там ще хтось спить. Піднімаюсь двома білосніжними сходинками і зупиняюсь біля дверей. На них великим горизонтальним еліпсом поміщене скло і крізь нього видно шматочок інтер’єру будинку.

Я стукаю і до мене одразу ж прямує усміхнена жінка із темним волоссям, яке зібране у хвіст.

- Доброго дня, - вітаюсь я, як вона тільки відчиняє двері.

- Доброго дня, проходіть, - вона відходить у сторону і я замічаю на ній просту білу футболку і сірі лосини.

Я не так її уявляла. На жінці ні краплі макіяжу.

- Прошу за мною, - каже вона і прямує на світлу кухню, а я не можу відірвати очей від всього інтер’єру, який я бачу.

Довгий кавовий коридор із сімейними фотографіями і декількома акуратними вазонами пролягає крізь весь будинок. Справа така ж світла вітальня із сірими пастельними диванчиками і великим плазмовим телевізором.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше