16. Микола

Пройшло уже два тижні з тих пір, як Вероніка почала працювати у нас вдома. Вона справді чудово справляється із всіма завданнями, які їй дає мама. Готує вона смачно, навіть дуже.

Тоді, як вона вперше приготувала борщ, я довго роздумував над тим, чи їсти його чи ні. Але вирішив попробувати. І не міг повірити, що мені смакує борщ, який я ще з дитинства не любив. Я пробував борщ у різних закладах і в різних людей, але ніякий із них мені не смакував, окрім її.

В той день мені так і не вийшло зустрітись із Русланою. Батьки відмінили зустріч через те, що тато затримався на роботі. За то я зміг з нею зустрітись у центрі міста і трішки прогулятись, а потім ми на таксі поїхали до неї і провели цілу ніч разом.

Сьогодні Вероніка знову прийде. Я уже звик до її присутності у цьому домі, але все рівно час від часу спускаюсь до неї і трішки нервую її.

- Микола, - стукає у двері мама.

- Так, заходь.

- Мені треба з тобою поговорити,  - вона трішки напружена.

- Слухаю.

- Я завтра з татом повинна поїхати у відрядження у Київ на чотири дні.

- Добре, я залишусь вдома.

- Звісно. Макар також залишиться.

- Я не буду за ним дивитись, - одразу кажу я, щоб мама не вирішила спихнути його на мене.

- Я знаю. Тому я попросила Ніку залишитись на чотири дні.

- Вона буде тут ночувати?

- Так. Ти ж не хочеш наглядати за братом, - докоряє мені вона. – Їй вдалось взяти відпустку лише на три дні. Тому один вечір тобі доведеться побути із Макаром.  Там лише декілька годин.

- Гаразд, - промовляю нехотячи і закочую очі. - А в який день?

- Не знаю. Спитайся у Ніки.

- Сама спитайся і скажеш мені.

- Тобі треба ти й питайся, - різко, але з добротою  в голосі відповідає мама і направляється в сторону дверей.

- Чому ти так хочеш, щоб я з нею заговорив?

- Бо вона хороша і комунікабельна дівчина.

- Хіба?

- Так. Поспілкуйся з нею і сам зрозумієш, - мама виходить з кімнати.

Я кривлюсь. Не хочу нині з нею говорити, але потрібно, якщо я хочу дещо зробити.

Я встаю із ліжка і спускаюсь повільно на низ. Мама саме стоїть у дверях, готова йти на роботу.

- А хто куплятиме продукти, коли ви будете у відряджені? – Вероніка стоїть біля мами.

- Микола.

- Що? Я не буду цього робити, - одразу починаю перечити я. Ще не вистачало мені за продуктами їздити у супермаркет.

- Будеш. Ніка не буде сама все закупляти. Або якщо і буде, то ти будеш біля неї.

- Ти не довіряєш їй?

- Довіряю. Просто вона дівчинка і їй не можна носити важке. Їй ще дітей народжувати.

- А я хлопчик і мені робити цих дітей.

Вероніка кидає на мене дивний погляд.

- Не твоїх дітей, а своїх, - виправдовуюсь я, коли розумію, як прозвучала моя попередня репліка.

- Ти уже чоловік, який ніяк не може привести до дому невістку, а ,тим більше, зробити мені внуків.  - сміється мама.

Їй смішно, а мені ні. Ненавиджу, коли вона зачіпає тему за невістку.

Бачу краєм ока, як Вероніка усміхається на мамин жарт і це мене ще більше злить.

- Я можу їх тобі зробити і без невістки, якщо ти так хочеш внуків.

- Я відмовлюсь від такої пропозиції, - сміється мама і відмахується рукою.

- В який день ти будеш на роботі у крамниці?  - звертаюсь до Вероніки.

- Завтра.

- Добре, - обертаюсь і повертаюсь у свою кімнату.

- Він купить продукти. Не хвилюйся, - чую, як мама каже наостанок і виходить із дому.

Падаю на ліжко і дзвоню до Олега.

- Брат, завтра в мене вечірка. Збирай народ! Будемо тусити!

- А твої куди діваються?

- Їдуть в якесь відрядження на чотири дні. То всі дні ми можемо бути в мене.

- Круто, тоді до завтра.

Я кладу слухавку і починаю одягатись. Сьогодні я поїду у клуб. Останні рази я є майже кожного разу , коли клуб відкритий. Мені потрібно бути, щоб контролювати усе, що там відбувається. Оскільки, зараз вулицями гуляє коронавірус, то потрібно ще більше все контролювати. Весь персонал має бути в масках і обробляти поверхні антисептичними засобами.  У мене справді хороший персонал, але лишнім контроль не може бути. Також можуть статись різні екстерні ситуації: бійка чи комусь стане дуже погано, або нагляне поліція. Тому мені потрібно бути на місці, як власнику клубу.

Я не буду попереджати персонал, що мене 2-3 дні не буде. Нехай думають, що я є, тільки десь ходжу і щось перевіряю.

Я спускаюсь на низ і на столі на мене уже чекає гаряча кава із шоколадним печивом, яке акуратно поскладане на тарілці. Видно, що печиво свіже і на кухні ще витає аромат випічки.

- Ти уже знаєш, що я люблю, - відпиваю каву і пробую печиво.

Воно дуже смачне і просто топиться у роті. У Вероніки талант до випічки. Їй потрібно більше практики і тоді вона зможе випікати шедеври.

- Я вже майже вивчила смаки усіх, - усміхається вона.

- Дуже смачне печиво, - кажу я вперше за всі два тижні, що вона працює, що мені подобається її їжа.

Вероніка широко усміхається.

- Рада, що тобі сподобалось, - дівчина закладає пасмо русявого волосся, яке вилізло із пучка на голові.

Сьогодні на ній ще інший одяг. Ця дівчина дивує мене тим, що не переодягається кожного разу в один і той самий одяг. На ній завжди інші штани або лосини, а також футболка або майка.

Вона одягається дуже просто і мені, аж хочеться побачити її в якомусь вечірньому наряді і з яскравим макіяжем. Не можу собі уявити її у такому образі.

- Ти кудись ідеш? – запитується невпевнено Вероніка і не дивиться у мою сторону.

- А що таке?

- Просто питаюсь.

- Кажи, що ти хотіла.

- Я хотіла, щоб ти купив молока.

- О, ні. Я в магазин не піду, - відкидаюсь на кріслі.

- Я знаю. Не знаю для чого спитала. Якщо і так знаю твою відповідь, - вона ніяковіє і продовжує щось готувати.

- Тобі для чого молоко?