22.Микола

Перший пункт виконано. Мене прийняли на роботу. І це просто ідеально. Тепер потрібно попрацювати приблизно два тижні. Тато побачить, що я можу працювати на найманій роботі і поверне мені клуб з грошима. Потім я звільнюсь з тієї роботи і нарешті повернусь до свого початкового статусу.

План ідеальний.

Але є ще один пункт, який я без поняття, як виконати. Де мені знайти дівчину? І таку, яку батьки хочуть бачити. Я би позустрічався з нею два тижні і лишив. Проблема в тому, що такі хороші дівчатка не дуже хочуть зі мною бути, бо знають, що мені потрібно. А їм потрібен принц на білому коні. Один на все життя. Такий, який буде їх любити, обнімати, ніжно цілувати і дарувати подарунки. Якби з’явилась така дівчина, я би уже потерпів тих два чи три тижні, але щось я таких ще не зустрічав або просто не звертав на них уваги.

Знайти би таку, як Вероніка. Батьки її люблять і вони були би раді такій дівчині. Вона досить красива, хазяйновита, добра і ще готує дуже смачно. Ну з гардеробом їй потрібно попрацювати. Самі мені казали про Вероніку. А якби я… І в моїй голові з’являється геніальна ідея. Вона справді геніальна.

- Я просто геній! – кричу я на весь магазин.

Жінка старшого віку із чоловіком обертаються у мою сторону і дивно дивляться на мене.

Я мовчу і роблю вигляд, що мене зацікавив телефон на кнопках .

Я оглядаю усі телефони, які стоять на поличці і обдумую, як усе правильно зробити. Цей план повинен спрацювати. Бо якщо не вийде, то я уже не знаю, що робити.

Я уже чекаю щоб робочий день завершився якнайшвидше. Кожну хвилину поглядаю на годинник і коли нарешті настає п’ята вечора, то я покидаю цей магазин.  Швидко біжу на маршрутку і їду до дому. Нехай Вероніка ще буде в нас.

Різко відкриваю двері. Я весь задиханий і спітнілий. У дома нікого немає.

- Вероніка! – кричу я.

У відповідь тиша.

- Чорт забирай! Вероніка! – проходжу у дім і на ходу знімаю куртку.

- Чого ти розкричався? – виходить дівчина з кімнати Макара із зібраним волоссям і з книжкою  руках.

Так як все.

- Ти знову читаєш?

- З Макаром читаю. Що ти хотів? – вона стоїть на сходах і дивиться на мене карими очима.

- Мені треба з тобою поговорити.

- Я тебе слухаю.

- Наодинці.

Вона закочує очі. І це у неї виходить досить таки сексуально.

Вона іде до Макара в кімнату і через декілька секунд спускається на низ.

- Я тебе слухаю, - складає вона руки на грудях.

Ми проходимо у вітальню.

- Сідай, - пропоную я.

- Я не хочу. Кажи швидко, що ти хотів.

- Мені батьки поставили дві умови. Одна – робота, інша – хороша дівчина.

- І?

- Роботу я уже знайшов. Лишилась дівчина.

- Ну а в мене ти, що хочеш? – Вероніка або справді не розуміє або грає дурочку. – У мене немає подруг, яким би ти сподобався.

- Я хочу, щоб ти стала моєю дівчиною на два або три тижні.

Вона починає сміятись і дуже голосно.

- Микола, ти серйозно?

- Так, - я не розумію чому вона сміється.

- Цьому не бути.

- Ну ми не будемо займатись сексом і цілуватись. Це як гра. Ти повинна прикинутись моєю дівчиною на цей час.

- А когось іншого не знайшов?

- Ні. Ти найкращий варіант і ти батькам подобаєшся.

- Микола, ні, - Вероніка обертається і уже збирається йти. Їй уже не так смішно, як було спочатку.

Я вирішую вдатись до інших мір.

- Я тобі заплачу.

- Що?- зупиняється вона.

- Скільки тобі потрібно заплатити, щоб ти стала моєю дівчиною?

- Микола, тобі мене не купити. Я не продаюсь так, як твої пасії. У мене є гордість, - вона починає говорити строго і чітко.

- Але тобі потрібні гроші. Я правий?

Вероніка мовчить. Бачу, що вона задумалась.

- Я дам тобі стільки скільки скажеш. Тільки назви суму, -я не здаюсь.

- У тебе самого грошей немає.

- Я знайду. Тільки назви число.

- Ти навіть не можеш попросити у мене нормально вибачення після того випадку. А тут просиш, щоб я прикинулась твоєю дівчиною.

- Я думав, що ти мене пробачила. Ми ж так добре спілкуємось

- Таке важко пробачити. А спілкуюсь я з тобою, бо це моя робота. Як ти там казав? Я сирота і повинна виконувати кожну твою забаганку, так?  А ще я шалава. Не забувай про це,– її голос підвищується, ще трішки і Вероніка перейде на крик.

- Вероніко, я…

- Тобі потрібна порядна дівчина, а не така як я, яка трахається із всіма підряд! – викрикує вона.

- А знаєш, що? Ти не остання дівчина. Я просто подумав, що тобі потрібні гроші і я би зміг тобі дати їх. Але раз ти не хочеш, то не треба! У мене крім тебе є багато інших варіантів! – брешу я.

- Справді? – із сарказмом каже вона.

- Так.

- Микола, ти не вмієш брехати, - відповідає вона і повертається до Макара у кімнату.

Чорт! Звідки вона знає, коли я брешу, а коли ні?

 Вона відмовилась. І що мені тепер робити? Хіба, що зробити так, щоб вона погодилась, але як?

Я піднімаюсь до себе в кімнату і починаю міряти її кроками. Весь час роздумую над тим, який варіант легший: змусити Вероніку чи знайти іншу дівчину для цієї справи.

Через усі ці роздуми мій живіт починає видавати дивні звуки. Це й не дивно. Я ще як снідав, коли йшов на роботу, а то уже майже вечір.

Я спускаюсь на низ. Вероніка приготувала вечерю.

- А де батьки? – запитуюсь я, коли розумію, що вони уже давно повинні бути вдома.

- Вони поїхали до когось на вечерю і попросили мене затриматись.

- Не казали до кого?

- Ні, - вона накидає їжу Макарові, який уже не може дочекатись.

Я сідаю за стіл і вона кладе переді мною жарену картоплю із сосисками і склянку кефіру.

- Вероніка, - пробую картоплю і одразу викидаю її назад.

- Гаряче, я тільки приготувала – каже вона і дує на свою маленьку порцію.

- Пробач за те, що я тебе просив. Я не думав. Ти справді не така, як всі ті дівчата, яких я знаю.