Ціна за кохання

25. Вероніка

Кожну секунду я перевіряю свій телефон на наявність нових повідомлень і очікую побачити там повідомлення від Миколи, який перекинув мені гроші. Я розумію, що це не мала сума, але він мій єдиний шанс.

Я знову крокую до його будинку. Кидаю погляд на годинну на телефоні. Микола повинен бути вдома, оскільки на роботу йому на 9.

Я уже доходжу до воріт, як бачу на паралельній вулиці крокує, якась знайома постать. Я зупиняюсь і починаю приглядатись до цього силуету. На дворі ще недостатньо стало світло, щоб я змогла одразу розгледіти. Я чекаю декілька секунд і коли людина підходить ближче, то я розумію хто це.

- Микола? – дивуюсь я.

- Добрий ранок, Вероніко, - відповідає він і зупиняється біля мене.

Його куртка розстебнута, а з рота виходить пара. На дворі достатньо холодно.

- Чому ти не вдома?

- А ти, що моя мама, щоб я перед тобою виправдовувався? – починає хамити мені хлопець.

Нічого не помінялось. Він, як завжди.

Я вирішую просто промовчати і проходжу у двір. Але хлопець мене обганяє і швидко відкриває двері.

- Ніко, - чую голос Марії Ігорівни.

Жінка виходить у коридор і дивиться на сина, який мовчки роздягається.

- Микола, де ти був цілу ніч?

- Не важливо, - кидає хлопець і бореться із кросівками, які ніяк не може скинути.

- Важливо, я з батьком хвилювались за тебе, - Марія Ігорівна із тривогою дивиться на сина.

- У дівчини був, правда Вероніко? – він дивиться на мене.

Погляд Марії Ігорівни переходить на мене.

Тепер дві пари однакових очей спрямовані на мене і я не знаю, що відповісти.
Я ковтаю клубок, який став у мене в горлі. Микола вирішив зараз розпочати гру.

- Так. Він був у мене. І тому ми прийшли разом, - намагаюся промовити якнайспокійніше, щоб було схоже на правду. Не відводжу погляду від Марії Ігорівни, так аби вона нічого не запідозрила.

- Он як, - схоже вона повірила. – Я уже іду на роботу, - каже вона і починає одягатись у коричневе пальто.

Через декілька хвилин вона покидає дім.

- Гра розпочалась, Вероніко, - каже Микола і наливає собі ароматної кави, яку для нього приготувала мама.

- А якщо по правді, де ти був?

- Це тебе не стосується, - відсьорбує він.

- Але якщо я тепер типу твоя дівчина, то повинна знати…

- Стоп! – викрикує різко Микола. – Ти моя дівчина по домовленості, але не на справді. Я не зобов’язаний перед тобою відчитуватись де і з ким я був.

- Я зрозуміла, - кажу і опускаю погляд на низ.

- Через пару днів скажемо їм, що ми разом, - кидає Микола, коли я уже піднімаюсь по сходах

- А гроші?

- Завтра тобі дам.

Я киваю і іду у кімнату, щоб переодягнутись у, так сказати, робочу форму – чорні лосини і червону футболку.

Я тільки знімаю свою сіру кофту, як двері різко відчиняються і Микола стоїть і дивиться на мене.

Я прикриваюсь руками і кофтою.

- Вийди! – кричу я.

Хлопець легко усміхається і не зводить погляду.

- Микола, відвернись! – кричу я.

- Чого я там не бачив, - пирхає він.

Я дивлюсь на нього злісно.

- Ти нічого не бачив! – мене справді зачепили його слова тому, що так кажуть, зазвичай, коли щось було.

- Ну ти ж тепер моя, - він підходить трішки ближче і облизує губи.

- Це гра, Микола. Пам’ятаєш? – швидко натягую на себе футболку. – Тому відійди від мене, - витягую руку перед собою.

Хлопець підходить і впирається в мою руку. Рукою відчуваю його спокійне дихання. Груди плавно піднімаються і опускаються, його погляд спокійний і водночас такий спокусливий.

- Ох, Вероніко, - промовляє він, а я не розумію для чого він це каже. – Ти ще будеш просити мене підійти.

- Не бійся. Цього не буде, - гордо усміхаюсь і обертаюсь до нього спиною.

Акуратно складаю свої речі.

- Ти щось хотів? – запитуюсь я, коли згадую, що він прийшов сюди за певною причиною.

- Так. Я хотів, щоб ти сказала батькам, якщо вони будуть питатись, що я цієї ночі знову буду в тебе.

- Ем, а це не буде дивно?

- Що тут такого дивного?

- Я не хочу, щоб вони думали, що я з тобою сплю.

- Вони і не подумають. Я скажу їм, що ми типу разом.

- Але це уже дивно, що ти залишаєшся у мене дві ночі поспіль.

- Вероніко, все нормально, - уже строгіше каже Микола.

- А де ти будеш? – мені стає цікаво і я вирішую спитатись, хоча розумію, що він мені не скаже.

- В друга. Він влаштовує вечірку, а я не хочу, щоб батьки думали,що я знову почав пити і водитись по дівчатах. Бо тоді увесь наш план не спрацює.

Мене дивує те, що він сказав мені правду, а не послав куди подальше.

- Гаразд, - вирішую легко погодитись.

Якщо я зараз почну спорити, то у висновку буде все те саме, тільки ми будемо злитись один на одного.

- Я тоді іду виконувати свою роботу, - кажу я і намагаюсь легко усміхнутись.

- А я свою.

Я, як завжди, роблю усе по списку – приготування їжі, Макар, прибирання і знову Макар.

Миколи я більше не бачила. Напевне, після роботи він одразу пішов до друга.

Він не міняється. Хлопець, як робив усе це , так і робить, тільки уже в таємниці від батьків і я стала його прикриттям.

Чесно, я не люблю брехати, тим більше такій хорошій людині, як його матір, але приходиться.

Я саме згадала про Марію Ігорівну, і тут жінка із втомою на обличчі з’являється у будинку.

Вона знесилена падає на диван у вітальні і прикладає руку до обличчя.

Я мовчки роблю їй чай і приношу.

- Дякую, Ніко. Твій чай – це найкраще, що може бути після важкого дня.

- Ви би взяли собі відпочинку на декілька днів, а то геть знесилені, - сідаю біля неї.

- Ох, - вона важко видихає. – Та зі мною все в порядку. Це просто нині такий важкий день.

Її обличчя бліде, лише чорна туш підкреслює голубі очі, які ось-ось закриються. Рука жінки важко лежить на коліні, а ноги звисають з дивану.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше