27. Вероніка

Я не була п’яна, щоб не пам’ятати того, що вчора між нами було, але я би з радістю хотіла це забути. Прокидаюсь в одному ліжку ще й в обнімку з Миколою і зразу зустрічаюсь із його усмішкою.  Вона дуже красива, але зараз вона трохи недоречна.

- Добрий, - трохи грубо відповідаю і одразу ж встаю із ліжка.

- Вероніко…

- Тобі чай чи каву? – перебиваю його і топаю на кухню.

- Каву, - трохи із сумом в голосі відповідає хлопець.

Я дістаю дві кружки і стік із кавою. Руки струсять, дихання важке. Я не розумію, що зі мною відбувається. Серце так стукає, що складається враження, що воно вилетить і полетить далеко. Точніше в кімнату. Я не хочу, щоб цього сталось, бо знаю, що буде. Він зловить, пограється і кине. Хлопці його типажу завжди так роблять.

Я не хочу пересікатись з ним, але це буде дуже складно зробити, бо зараз ми в одній квартирі, а потім ми йдемо до одного будинку.

- Чайник закипів, - каже Микола і сідає на дерев’яний стілець.
Я відриваю свій погляд від чашок , беру чайник і заливаю окропом. Я не дивлюсь Миколі в очі, але відчуваю, як він не зводить з мене погляду.

Ставлю перед ним каву і печиво, а сама швидко біжу в кімнату і починаю одягатись. Не хочу з ним снідати за одним столом.

Усе роблю так, як завжди, але сьогодні мої руки мене не слухаються. Усе валиться і не виходить так, як я того хочу. Мої руки настільки трусяться, що я не в силах намалювати губи помадою. Вирішую залишити це. Стою у ванній кімнаті перед дзеркалом і слухаю чи пішов Микола уже з кухні, щоб я змогла випити свій чай.

Тихі кроки хлопця заходять у кімнату і тоді я виходжу із ванної. Швидко випиваю чай і з’їдаю декілька штук печива.

- Збирайся, нам зараз виходити! – кричу з кухні.

У відповідь тиша, але я впевнена, що він мене почув.

Зараз буде самий найважчий момент. Нам потрібно буде йти пів години, а то й більше.

У тиші в коридорі ми накидаємо куртки і виходимо. Заходимо у ліфт і це сама найгірша ідея в світі.

Ми двоє опиняємось у замкнутій маленькій сірій коробці. Тиша і напруга, яка оточує нас просто здавлює усе навкруги. Микола облизує губи. Я розумію, що він хоче щось сказати, але вагається або добирає правильні слова.

Коли двері ліфта відчиняються, то дихати легше не стає. Таке враження, що напруга зібралась хмаринкою над нами і тепер переслідує, не дає нам покою.

- Вероніко, - порушує тишину Микола.

Я роблю вигляд, що не чую.

- Я знаю, що ти мене чуєш.

Я стискаю зуби і мовчу, а в середині у мене все кипить і піднімається. В голові усе змішалось і не знаю, що йому казати.

- Вероніко! Чорт забирай! Стій! – хлопець різким рухом ловить мене за лікоть і повертає до себе.

Я дивлюсь у його голубі очі, від яких не могла відвести погляду минулої ночі. Він облизує свої губи, які я цілувала цілу ніч і не могла зупинитись. Я хотіла його всього, але розуміла, що це не правильно.

Я відводжу погляд в сторону, щоб втриматись і знову не поцілувати його.

Микола не відпускає мій лікоть, а спускає руку нижче і бере мою в свою.

- Подивись на мене.

Я мовчу і закушую губу, закриваю очі і тільки й бажаю, щоб залишив мене в спокої. А інша моя сторона бажає пригорнутись до нього і поцілувати.

- Вероніко, - промовляє він уже спокійніше і ніжніше.

- Микола, давай забудемо про все це, - зводжу очі на мить і одразу ж опускаю їх. Відходжу від нього і йду у потрібному напрямку.

Він стоїть ще декілька секунд, знаю, що дивиться мені у слід, а потім рушає. До будинку ми йдемо в тишині і на відстані. І це правильне рішення.

- Не забудь про нашу угоду, - строго каже Микола уже перед дверима свого будинку.

Я лише киваю і стукаю.

Двері відчиняє Сергій Степанович і одразу ж кидає погляд на сина, на обличчі якого читається злість і образа.

- Де ти був?

- В мене, - відповідаю я і натягую усмішку.

Я впевнена, що й дурак би замітив, що моя усмішка фальшива.

Сергій Степанович відходить у сторону і дозволяє нам пройти.

- Чому ти ще не на роботі? – починає наїжджати на батька Микола.

- Макара у садок відвезу.

- Макара… - протягує Микола і я згадую вчорашню нашу розмову.

Батько так ніби не замічає синової поведінки і через декілька хвилин покидає будинок разом із Макаром.

Я починаю прибирати, але дзвінок від Марії Ігорівни перериває мою затяту роботу.

- Ніко, можеш приготувати вечерю я тобі скину меню і накрити на стіл, бо до нас ввечері прийдуть гості.

- Звісно, а на скільки чоловік?

- Сім. Ні, вісім.

- Добре.

Через декілька хвилин повідомленням мені приходить меню. І воно не просте. Марія Ігорівна настільки впевнена, що я готую смачно, що написала у меню різні салати і запечену курку із картоплею.

«У Миколи сьогодні вихідний. Скажи нехай поїде за продуктами», - написала у кінці жінка.

Мене одразу ж кидає в піт, від одної думки, що потрібно буде розмовляти із хлопцем.

Я піднімаюсь по сходах і зупиняюсь перед його дверима. Роблю декілька глибоким вдихів і видихів. Я повинна заспокоїтись і робити вигляд ніби нічого не було.

Стукаю в двері.

- Заходь, Вероніко.

Я заходжу і бачу, як Микола стоїть в самих лише спортивних чорних штанах. Його торс голий і декілька краплинок води ще залишились на його тілі. Темне волосся мокре і вкладене назад. Приємний запах чоловічої косметики витає у кімнату. Я обожнюю  цей запах.

Микола обертається до мене і я не можу відвести погляду від його ідеального тіла. Кожен кубик пресу видно ідеально, як і кожну виїмку на його тілі.

- Ти щось хотіла? – запитується він спокійно.

- Так. Твоя мати сказала, щоб ти з’їздив за продуктами. Ввечері до вас прийдуть гості і мені потрібно приготувати вечерю, - протягую йому листочок на якому написаний список продуктів.

- Скільки має бути людей?