30. Микола

Чи я хвилююсь? Звісно, хвилююсь, хоча стараюсь не подавати виду. Останній раз я був на таких зустрічах дуже давно, навіть не можу пригадати коли.

Не люблю на них ходити, тому і не ходжу, а тут немає вибору.

Я дивлюсь на Вероніку, вона просто красуня сьогодні. Її образ мене приємно і дуже сильно здивував. Я не міг подумати, що вона може бути такою сексуальною і красивою, а не сірою мишкою. Її волосся легко лежить, а губи помітно тремтять. Руки стискають тканину сірого пальта. Вона хвилюється і це дуже помітно.

- Не хвилюйся так, - беру її руку в свою.

Від цього неочікуваного мого жесту дівчина дивиться на мене і я розумію, що вона хоче щось сказати, але раптом згадує, що ми граємо роль і приємно усміхається.

За декілька хвилин ми приїжджаємо до якогось ресторану. Я в ньому ще ніколи не був, тому і розглядаю його з такою самою цікавістю, як і Вероніка.

На червоній будівлі красується велична назва ресторану «ТОСТ». До входу веде акуратна бруківка із невеличкими алейками різних зелених насаджень. Влітку тут, напевне, красиво. Усе цвіте, а зараз лише стоїть вічно зелена невеличка ялика. Біля ялинки красується гіпсова статуя жінки, швидше за все, це фонтан, який також працює лише у літку. По обидва боки від бруківки розміщенні дерев’яні лавочки. Перед входом є невеликі коричневі ворота із заліза, на яких пише «Ресторан ТОСТ». Керуючий рестораном доклав зусиль, щоб заклад справляв хороше перше враження.

Ми проходимо дальше у середину закладу і весь цей час я тримаю Вероніку за руку.

 У середині усе світло і зроблено у кавово-білих тонах. Білі стіни із білими стільцями розміщені по всьому периметру , лише не зайняте спеціальне місце для танців, коли тут святкують весілля.

Батьки ідуть спереду, а я з Веронікою повільно ідемо за ними. Дівчина повільніше йде і кожен її крок видає звук, який проходить луною.

Декілька пар очей звертають на нас увагу, але в більшості усі присутні зайняті своїм проводженням вечора. У залі лунає легенька спокійна музика, чи то скрипка чи фортепіано, але я не можу визначити.

Ми ідемо дальше і я замічаю нашого мера – Сенчук Богдан Ярославович, а біля нього стоїть дружина і син.

Вони починають вітатись.

- Назар, - простягає мені руку високий хлопець у білій сорочці і чорному піджаку.

- Микола, - тисну йому руку.

Хлопець простягає руку Вероніці і не зводить з неї очей.

Вероніка у свою чергу також вітається з ним, а він бере і цілує їй рук. У середині мене все перекошується, так і хочеться вдарити його по милому личку. Але я лише обдаровую його злим поглядом.

- Це наші сини, - весело промовляє мати і демонструє мене із Макаром, так ніби ми якісь експонати.

- Приємно з вами познайомитись. Я – Ольга Миколаївна, - вітається з нами рудоволоса жінка.

Я також тисну їй легенько руку.

- Це моя дівчина – Вероніка, - кажу я і демонструю усім Вероніку.

Замічаю, як обличчя Назара трохи змінилось, але він не подає вигляду.

- Присідайте, - каже мер у офіційному синьому костюмі і зализаною світлою чуприною.

Він не дуже високий і трішки повненький дядько із округлим обличчям, але очі у нього добрі.

Сім’я мера сідає навпроти нас, а Назар сидить навпроти моєї Вероніки.

Так, на сьогоднішній вечір вона моя.

- Ох, я така рада, що ми сьогодні зібрались, - каже Ольга Миколаївна і поправляє свої окуляри, які трішки сповзли. – І ще дуже рада, що ви привели своїх синів і невісточку.

- О, ні, що ви, - починає перечити моя матір і дивиться на мене і на Вероніку. – Вони ще не заручені.

- Надіюсь, що колись таке станеться, - каже тато, так ніби нас тут немає.

- Вероніко, - починає Богдан Ярославович.

- Можна просто Ніка, - каже дівчина і легко усміхається.

- Так, Веронікою тільки я її називаю, - кажу я і цілую їй руку.

Нехай той Назар відведе від неї свій погляд зелених очей.

Дівчина трохи шаріється і хоче забрати руку, але я міцно її тримаю.

- Гаразд, Ніко, а ви сама з Івано-Франківська?

- Ні, я з невеличкого селища за 111 кілометрів звідси.

- Далеченько трішки.

- Так, але мені дуже подобається це місто. Хочу тут залишитись на все життя.

- Приємно це чути, - каже мер і ввічливо усміхається.

Більше він не звертався до неї, а продовжував якусь ділову розмову із моїми батьками.

- Вероніко, - чую якийсь не приємний голос.

- Для тебе вона Ніка, - кажу я грубо і дивлюсь на Назара, який рукою проводить по своєму русому волоссю.

- Вероніко, - він так ніби мене не чує. – А на кого ти навчаєшся?

- На дизайнера, а ти?

- Я уже закінчив навчання того року, а так то я архітектор.

- О, то наші професії дуже схожі, - загоряється дівчина.

І вони починають весело обговорювати різні види мистецтва, а я в цьому нічого не тямлю. Вероніка так захоплюється, що забирає свою руку з моєї і не зводить очей із цього парубка.

- Вийдемо на двір? – пропонує він.

- Звісно, - вона легко погоджується.

- Стоп, ти куди? – зупиняю її.

- На двір.

- Ти без мене не підеш.

Вероніка закочує очі.

- Чому це? Хочеш ходи, але не думаю, що тобі буде цікаво слухати нашу розмову.

- Гаразд, я залишусь, але ти не надовго, - кажу я, бо справді розумію, що я нічого з їхньої розмови не втямлю.

Вероніка встає і легенькою ходою разом із Назаром, який, як на мене тримається занадто близько до неї, виходять на двір.

Їх уже немає п'ятнадцять хвилин і я починаю хвилюватись. Але чого це я повинен хвилюватись? Вероніка вільна, вона може бути з будь ким. Вона не дурна. Знає, що тут є батьки, а вона повинна виконати частину угоди, тому не буде робити якоїсь дурості.  Може цей Назар саме той, який їй потрібен.

Намагаюсь уявити їх разом, але до горла одразу поступає блювота. Ні, вони не можуть бути разом. Вероніка точно не його.