35. Вероніка

Я уже сідаю в автобус і знову прямую у Івано-Франківськ. Вихідні пройшли не помітно і дуже весело. Увесь свій час я провело із бабусею і Сашком. Вони хоч і просили мене не купляти ніяких подарунків, бо зараз трішки важко, але я однаково купила. Бабуся також мене не послухала, коли я їй казала те саме і вона купила мені подарунок, хоч і не дорогий, але подарунок. Бабуся подарувала мені в рамці спільну сімейну фотографію. На фото всі усміхнені і батьки живі. Я пам’ятаю той день, коли було зроблене це фото. Це був особливий день для мене, тоді був випускний. Я дивилась на фото і на очі навертались сльози. Мама така красива із розпущеним вкладеним волоссям дивилась в камеру і широко усміхалась. Тато у голубій сорочці, яку він ніколи не любив носити, стоїть позаду мене і брата. І Сашко весь діловий і з натягнутою усмішкою. Братик вміє усміхатись, але не на камеру. Чомусь саме на неї у нього не виходить заблистіти своїми білими зубками. І я спереду у красивому тілесному платті із букетом квітів у руках. Моя усмішка широка і щира. Це все було ще до того карантину і вірусу, який зламав життя багатьом людям і мені в тому числі.

Я запихаю навушники у вуха, відкидаюсь на досить м’яке сидіння автобуса і спрямовую свій погляд у вікно. Я уже вивчила повністю маршрут до Івано-Франківська і з легкістю змогла б дістатись до нього на своїй машині, якби вона у мене була. У далеких мріях вона у мене є, але не факт, що ці мрії здійсняться.  Я закриваю очі  і з мріями у думках  засинаю. Просинаюсь уже майже у Івано-Франківську. Виходжу із автобуса на людний вокзал, на якому усі із сумками і кудись спішать або чекають на черговий рейс.

Я із валізою крокую на зупинку і чекаю на свій автобус. На дворі уже дуже холодно. Мороз пробирає аж до самих кісточок і я не замічаю, як мої зуби починаю цокотіти. Руки у карманах і в рукавичках, але і це не допомагає проти такого холоду. Дивлюсь на людей і таке враження, що то тільки мені так холодно. Я ховаю носик у шарф і так продовжую стояти.

Раптом під’їжджає дуже знайома мені машина. Машина блимає фарами і починає сигналити. Вікна затемнені тому я не можу розгледіти водія і я впевнена, що то не до мене. Біля мене стоїть дуже велика кількість людей, як молодих так і старших.

- Дівчино, це певно до вас, - каже жінка у темно-коричневому пальті.

Я не можу розгледіти її обличчя, бо шарфик у неї піднятий аж до носа і чорна шапка натягнута на самі брови.

- Та ні, - кажу я.

Двері машини відчиняються і звідти виходить закутаний хлопець. Я не одразу впізнаю його, але коли він підходить ближче, то я уже розумію хто це.

- Назар? – дивуюсь я.

- Привіт, Вероніко, - він мене обнімає. – Ходи, я тебе підкину, - хлопець бере мою валізу і прямує до машини.

Я іду слідом за ним і одразу ж сідаю на переднє сидіння.

- Я до тебе сигналю, блимаю, а ти не реагуєш, - сміється він і заводить машину.

- Вибач, я просто не знала, що це ти, - витягую обличчя з шарфика і знімаю рукавички. – А ти як тут опинився?

- Я їхав уже до дому і бачу стоїть якась знайома дівчина. Під’їжджаю ближче і розумію, що це ти. Тебе куди? До дому?

- Так, якщо тобі не важко.

- Якби мені було важко, ти би тут не сиділа.

Я починаю сміятись, бо розумію, що це правда. Я би продовжувала труситись на автобусній зупинці, а так їду у теплі і в приємній компанії.

- Як пройшли твої вихідні? – цікавиться Назар і широко усміхається.

- Дуже добре. Я просто уже вдома давно не була.

- Видно, що ти добре віддихнула. Така щаслива і усміхаєшся. В тебе дуже гарна усмішка, - хлопець на мить відривається від дороги.

- Дякую, - ще ширше усміхаюсь.

- Я розумію, що я може не повинен цього казати, - Назар повертає на мою вулицю. – Але не хочеш якось зустрітись і випити кави?

- Звісно. Я не проти.

- А Микола нічого казати не буде? – Назар повертає на мене свої зелені очі і дивиться трішки із тривогою.

- Ні. Не переживай за нього, - спокійно стараюсь відпости, але у середині все стискається. Ми хоча і не разом, насправді, але мені на мить стає страшно, коли уявляю, як Микола може побачити мене у компанії Назара.

Тоді у ресторані він повів себе нахабно.

- Та я не переживаю, просто не хочу, щоб у тебе виникли проблеми з ним через тебе.

- Не буде ніяких проблем. Я тобі обіцяю, - усміхаюсь і кладу свою руку на його, яку Назар тримає на коробці передач.

- Вибач, - кажу я і забираю руку, коли зрозуміла, що зробила і про що міг подумати Назар.

Він легенько усміхається і зупиняє автомобіль.

- Дякую, що підвіз, - кажу я і нахиляюсь, щоб його обняти.

В машині обніматись дуже некомфортно, тим більше у куртках, які займають дуже багато місця. Ну що поробиш? Зима уже.

- Завжди будь ласка. Потрібна буде якась допомога завжди звертайся. Я буду радий тобі допомогти.

- Гаразд, - виходжу із машини і Назар також.

Хлопець дістає мені валізу і я крокую до свого під’їзду, піднімаюсь ліфтом і я у квартирі. Моїх сусідок ще немає. З моїм робочим днем я майже їх не бачу, а якщо ми і є всі вдома, то я зазвичай сплю. І зараз я також розкладаю  усі речі, іду в душ і одразу ж спати. Я просто дуже сильно втомилась від тієї дороги, хоч і спала майже весь час, а завтра знову на роботу.

***

- Ніко, доброго ранку, - вітається Марія Ігорівна. – Як пройшли твої вихідні?

- Дуже добре. Я нарешті віддихнула.

- Рада це чути, - жінка одягає чорну шубу. – Микола ще спить. Він чотири години тому тільки прийшов із клубу.

- Гаразд. Я буду тихенько.

- Список на столі, - Марія Ігорівна бере свою сіру шкіряну сумку і уже готується до виходу. – Хорошого дня, Ніко. До вечора.

- Вам також. До вечора, - зачиняю за нею двері і берусь до праці.

За декілька годин переробляю усе, що було потрібно і вирішую заварити собі чаю. 

Я сідаю на стілець на кухні і повільно попиваю гарячий зелений чай і в цей час переглядаю стрічку в Інстаграмі.