37. Вероніка

Чи готова була я до такого зізнання від Миколи? Звісно, що ні. Я навіть не могла подумати, що його хороше ставлення до мене не через угоду, а через те, що він так хоче. Я і не надіялась на те, що він відчуватиме щось до мене, а тим більш почути від нього стільки хороших слів. Не спорю, як тільки він почав усе говорити, я заплуталась у собі. Я не була до кінця впевнена чи варто мені давати шанс цьому хлопцеві, який не виходить з моєї голови ні вдень, ні вночі. Микола знав, що я до нього щось відчуваю. Це й не дивно. Він правий, я готова була віддатись йому повністю на тому столі на кухні. Я його жадала всього. І якби не його батько, то могло усе статись.

Мене навіть дуже сильно образило те, що він не сказав мені одразу за повернення клубу, але чим більше я про це думаю, тим більше починаю розуміти. Він змовчав, бо боявся, що я піду від нього. І на його місці я би також так зробила. Я би брехала до останнього.

Після цієї події пройшов уже тиждень і незабаром Новий Рік. Я з Миколою іще не говорила на рахунок святкування, але впевнена, що ми будемо разом, як і весь тиждень. Кожного дня після роботи Микола відвозив мене або до дому або у якийсь заклад де ми проводили час разом. Не було ще дня, щоб ми не були разом.

Декілька місяців тому, я би не сказала, що цей хлопець здатний любити когось, окрім себе, а тим більше проявляти свої почуття. Зараз розумію наскільки сильно я помилялась.
Я не можу відвести погляду від нього. Микола так весело розповідає про те, що трапилось у клубі вчора, а я його слухаю і не можу намилуватись його голубими очима і усмішкою.

Він розслаблено сидить на сірому диванчику, а праву руку тримає на моєму коліні.

- Уже вирішили, що замовляти? – до нас підходить офіціант у чорній масці і чорному фартушку на якому красується назва закладу «Waffel».

Після роботи хлопець одразу ж повіз мене сюди, бо знає, як я люблю бельгійські вафлі.

- Так. Їй вафлю із  бананом і шоколадом і зелений чай, а мені з морепродуктами і лате, - промовляє Микола ввічливо до офіціанта.

- Чудово. Дякую за замовлення, - каже молодий хлопець і йде.

- Микола, а де ти будеш святкувати Новий Рік? – вирішую спитати я.

- З тобою звісно, - впевнено відповідає хлопець і дивиться на мене. – Чи ти не хочеш?

- Звісно хочу. А де?

Микола задумується і на його чолі з’являється одна маленька зморшка між бровами.

- Мене друзі кликали. Вони будуть в одного знайомого на хаті. Якщо хочеш то можемо піти, - каже він, якось невпевнено.

- А ти хочеш? – запитуюсь я.

- Я хочу, щоб ти хотіла. Просто там буде дуже багато людей. Я хочу познайомити тебе із своїми друзями, але якщо ти не хочеш, то я придумаю щось інше.

- Та ні. Я хочу познайомитись із ними.

- Але я попереджаю, що вони такі…

- Такі, як ти колись був? – закінчую за ним, бо розумію, що він має на увазі.

Хлопець киває.

Я нахиляюсь беру його за руку.

- Я справлюсь, тим більше ти будеш біля мене.

- Звісно. Я від тебе ні на мить не відійду.

- В туалет також будеш зі мною ходити? – починаю сміятись я.

- Я не проти, - Микола заграє бровами і нахиляється до мене, щоб поцілувати.

Я відповідаю на його поцілунок легенько, бо не люблю цілуватись на людях, а ми , тим більше, в закладі громадського харчування.

- Чудово, то я тоді подзвоню до Олега і скажу, що ми будемо з ними.

- Олег мене знає? – дивуюсь я.

- Тебе знають майже всі.

Я не розумію про, що він говорить.

- Пам’ятаєш, тоді, як в мене була вечірка і ми тоді дуже сильно посварились?

- Пам’ятаю, - кажу я, хоча мені так не приємно згадувати той вечір. - Це був найгірший вечір в моєму житті.

- Знаю. Вибач. Мені ще досі соромно. Так от, в той вечір тебе взнали всі, але мало хто знає, що ми разом. Навіть після того фото, що стоїть в мене в Інстаграмі мало хто вірить, що ми справді разом.

- Вони знали про угоду?

- Звісно, що ні, - трішки обурюється хлопець. – Вони просто не вірять, що такий, як я, міг бути з такою, як ти.

- Це звучить образливо.

- Вероніко, вони просто не знають мене такого, який я з тобою. Ось і все. А з тобою я справжній, - Микола пригортає мене до себе.

І я справді відчуваю, що він мене не обманює. Цей хлопець біля мене справжній, а те, як він поводився тоді була лише маска.  Він натягував її, щоб не здаватись нічим не гіршим від інших і щоб понервувати батька.

Нам уже приносять вафлі і я просто не можу передати словами, які вони смачні. Вони м’які і водночас хрустять. Шоколаду дуже багато і він ідеально компонує з бананом, який розставлений по всій вафлі. Я їм і насолоджуюсь цим.

- Ти так ніби оргазм получила, - каже Микола, коли дивиться на моє задоволення.

- Мені здається це краще, ніж оргазм, - жую я.

- Думаю, ти помиляєшся, Вероніко, - і він повільно водить своєю рукою по моїй нозі і опускається у внутрішню частину бедра.

- Микола, не тут, - кажу я, але не забираю його руку.

Мені подобається це відчуття.

- Я знаю, - каже він і повертається до своєї вафлі з морепродуктами.

Я такої ще не їла і вона щось не дуже сильно мене притягує. Солодка вафля набагато краща.

- Ти мене загодуєш, - кажу я, коли доїдаю своє блюдо і відкидаюсь на спинку м’якого дивана.

 - Та ти така худенька, що тебе трішки треба відгодувати, - сміється він.

- Це погано, що я така худа? – вирішую трішки придертись до нього.

- Звісно, що ні. У тебе просто ідеальна фігура.

- Дякую, - хочу нахилитись до нього і поцілувати, але передумую тоді, коли до нашого столика підходить офіціант і забирає посуд.

Ми ще декілька хвилин сидимо у закладі, а поті розраховуємось і трішки гуляємо уже стемнілими вулицями Івано-Франківська, який увесь світиться і кожен чекає прийдешніх свят. На балконах люди уже вішають гірлянди, у кожній крамниці стоїть невеличка ялинка, яка одразу ж підносить настрій покупцям. І ще й легенький сніжок політає. Це просто ідеально. Кращого годі й бажати.