Поручення

Ранок виглядав не дуже привітно, а холодний вітер пронзав до кісток. До обіда, я більше чим певен, уже погода стане кращою і набагато теплішою, але зараз я ненавидів себе за те, що надягнув кожанку замість пальто. До речі, мій п'яти хвилинний образ закінчили чорні трохи укорочені брюки, біла футболка та кросівки. Жахливо для побачення, але не погано, щоб кататися на автомобілі, що виділила пошта, по місту та підкидати якісь пакунки до будинків. Білий, а тобто вже сірий, мікроавтобус звичайно не кадилак, але що ж зробиш?
Іноді я дуже серйозно задумуюсь щодо того, що я роблю зі своїм життям. Чому я не відправляю кожному видавництву свої твори? Чого я чекаю? Чому можу закинути романи на місяці? Чому можу не писати взагалі більше пів року? Може це не моє? Але потім я розумію, що є речі, які заспокоюють; ті, що допомагають іти далі. І для мене це саме письмо. Я можу приходити після роботи з бажанням заснути на коврику під дверями. Але якщо я під час приготування чаю розсиплю цукор, це може надихнути мене на якийсь дурний роман. Бо вночі я можу придумувати тільки щось дурнувате. А потім сидіти до ранку не відходячи від ноутбука, який взагалі потрібно було замінити ще роки три назад. І плювати я хотів на котру годину мені на роботу, бо я відчуваю себе так добре, наче виграв гран-прі.
Це підняло мені настрій ще більше, тому з посмішкою я зайшов до поштового відділення.
-- Хей, Ден, -- озвався чоловік років тридцяти, що вже сидів за вікном для видачі посилок. У нього вже виднілась сивина. Я не знав про нього багато. Але знав, що він любить прикласти на вихідних одну-дві чарочки в барі. Вибачте, я сказав чарочки? Я мав на увазі бутилочки.
-- Привіт, Бадді, -- я привітливо підняв руку й махнув у знак привітання.
-- Тебе хотів бачити "цей", -- Бадді махнув головою в бік дверей, де зазвичай сидить наше керівництво, та перекривив своє лице, що скривилось аж моє.
-- Щось серйозне?
Чи нервував я? Звичайно. Бо хтось тиждень тому заліз із кучкою придурків саме до цього поштового відділу та закатив тут тусовку. Не будем тикати пальцями, хто це зробив. Скажу одне: благо вдалося втікти до приїзду поліції.
-- Мені не відчитується, -- він посміхнувся, а я захотів зняти кросівок та кинути в нього. Типу що за жарти з далекого 2010? Але зціпивши зуби я пішов до кабінету(тобто маленької кімнати, що заставлена всіляким барахлом) мого босса. Постукав і тільки після відповіді, що я можу зайти, відчинив двері.
-- Бадді сказав, що...
-- Так-так, у мене дуже багато справ і я не маю часу розмовляти просто так, тому почну...
І до біса він зробив цю паузу? Набрав повітря в легені, а потів видихнув?
-- Це дуже важлива робота. Тут є дві коробки, і я хочу, щоб ти їх привіз якомога швидше.
Я нахмурив брови, тому що займаюсь таким кожень день. Що такого важливого саме сьогодні?
-- Добре, без питань.
-- Ні, ти не зрозумів.
Та наче не тупий: довезти коробки, те, що я роблю щодня.
-- Я хочу, щоб ти в першу чергу повіз їх, -- наполягав містер Хаббард.
-- Добре, я зрозумів, -- кивнув я.
-- Зараз.
Мої очі та погляд уже говорили самі за себе. Я не переношу, коли він так починає говорити. Одразу хочется тріснути його раз чи двічі по голові першим, що попадеться на очі. Хтось надавив, а цей дупцелиз не чекаючи став на задні та висунув язика. Знаючи Хаббарда вже років 5, я гадаю, що маю право так казати.
Але все ж робота є робота, тому я видихнув, взяв коробки та поніс до машини. Відмітив, що маю їх довезти першими, та почав носити інші коробки та пакети. Я витратив на все це всього хвилин 15, потів завів двигун і підняв погляд на небо. Небо було затянуто хмарами, все вказувало на дощ. Тож я сів до машини, увімкнув радіо, щоб дізнатися прогноз погоди, та поїхав.