Частина 1 Будиночок з примарами

Зазвичай, яка б не була дорога, але заходячи в приміщення, яке на якийсь час повинне стати твоїм домом, ти обов’язково, в першу чергу відвідуєш сантехнічні зручності. А в цьому будинку крім першокласного санвузла, ще й невелика банька була.

Чому саме я вирішила орендувати цілий будинок, а не оселитися в санаторії, легко пояснити. Що б там не казали, але санаторій – то величезна кількість людей, а їх і в загальному житті вистачає.

Тому й вирішила голову провітрити, та тишею насолодитися.

Правда Тетянка, сестра моя, бухтіла, що до бювета ходити далеко, та й на процедури в санаторій не близький світ. То я їй пообіцяла напрокат який-небудь самокат взяти, щоб навпростець, через ліс, чи парк по стежечкам кататися.

Хазяїн садиби, яку мені порекомендували знайомі – знайомих, в його облаштування душу вклав. Ось заходиш, і млієш.

«Як для себе» помножене на сервіс не менше ніж чотиризіркового готелю.

І ось, якось так сталося, що поки селилися, а потім до центру міста за продуктами ходили, та за тим, чим відпочинок відмітить, то й на місто вечір опустився.

Я на вечерю суші замовила, а сестра м’ясо. Бо лев без м’яса – не лев. Це вона по гороскопу, якщо що.

Умостились зручненько у вітальні, столик сервірували, бокали наповнили, свічки запалили. Краса неймовірна!

От я й запропонувала їй суші спробувати, бо такими смачними виявилися, що прямо самі до рота скачуть.

Сестра сяк-так паличками рол стисла, та й каже: «ой, а з нього очі на мене дивляться!»

Я від несподіванки яблучним соком похлинулася.  Як представила рол з очима - млосно стало.

- Де, - питаю, після того як відкашлялась та на витягнуту в мою сторону руку надивилась.

- Да ось же, бачиш – дивляться!

«Ну так, я вже підсліпувата на старість стаю» - подумала, вдивляючись в рол. З нього дійсно повилазило щось, бо вона дуже сильно паличками передавила йому талію. Але чортзна-яких очей, я там не побачила. Встала, обійшла стола та з її боку на той самий рол витрішилась.

«О! Дійсно, тепер бачу» - мерехтливе світло та тіні за вікном зробили свою справу. Напевне то були гриби шітаке, які кухар-сушист тонесенькими смужечками нарізав, на кшталт моркви по-корейські. Ще й якимось загадковим чином саме на кінчики цих волокон приклеїлись дві ікринки.

Я навіть сіпнулась, коли свічка стріпнула вогником, а у сестри рука здригнулась. Точно б, якби на мене таке з суші дивилось, їсти б не стала.

- То ікра! – спробувала заспокоїти Тетянку.

- Ага, скажеш теж, він ними ворушить, ніби рак.

- Який рак! Клади вже мені, я сама з’їм! А ти іншого вибери.

- У мене апетит пропав.

- Зовсім ти на своїй роботі вхекалась, ввижається не пойми що.

- А кота тут нема? – перестрибуючи зовсім на інше, спитала вона.

- Ні, ніхто не казав, що тут живе кіт.

- А для чого тоді в кутку, за плитою блюдце з молоком?

- Для їжачків? – хихикнула, бо саме зараз розклала рол на складові, та впевнилася, що ніхто дивитись з нього не міг. Але й їсти його чогось розхотілося.

- А може для домовика?

- А бодай тебе, - прикусила язика, уявивши того самого домовика у будинку без сусідів, - знайшла чим проти ночі лякати.  Казала ж тобі, не дивись жахи, а то насняться у тиші та на новому місці.

Сестра в потяг прихопила планшет з добіркою скачаних фільмів, бо покриття інтернетом не завжди стабільне, але якимось загадковим чином планшет виявився чоловіка. А той тільки-но вмовив сина накачати хорору, ба бачте жахіть в житті йому не вистачає.

Я такі фільми не люблю, не тому що жахливе життя, а тому що є більш приємні речі, якими нерви полоскотати можна.

Поки сестра милась, я розглядала блюдце з молоком, та одним оком переглядала забобони про домовиків у інтернеті.

От хто б сказав, що в такому віці буду розпаковувати пакет з португальськими цукерками, та класти похапцем поряд з блюдцем, підношення опікуну садиби.

Кажуть, що всі проблеми в житті – від того, що не подумала. Приймаючи до уваги, що я, начебто й думала, коли прикмети про домовика вивчала, та на всяк випадок і свою частку в частування додавала, але вийшло, як завше.

Серед ночі мене розбудив зойк сестри. Я підскочила на матраці і лупаючи очима вслухалась в її бурмотіння – он, бачиш, сидить і дивиться!

В перший момент я подумала, що це у неї кошмар, і вона воює з ролом. Але сестра сиділа поряд на ліжку – та показувала у бік крісла, що стояло навкоси від вікна.

- Де? – перепитала охриплим голосом, витріщаючись в той бік, - хто? – додала тихіше, тому що розгледіла в кріслі якусь темну постать, з очиськами, що світились в нашу сторону.

- А, нічого! Спи, - відповіла вона через секунду, і вклалася на подушку, майже зразу солодко засопівши.

Я ж, з якоюсь фанатичною зосередженістю вглядалась в постать, що сиділа в кріслі, доки світло далекого потяга не приблизилось настільки, щоб у нього не тільки очі засвітились, а й весь пакет -майка не став впізнаваним.

Тільки після цього у мене трохи серце заспокоїлось, і я видихнула, радіючи, що не будинок з примарами зняла, а в роки юності повернулась, коли сестра ще й не такі фортелі провертала.

Заснути зразу не вдалось. Пам’ять підкидала згадки про часи давні, і майже припорошені пилом. Але й цей процес насамкінець заколисав.

Коли на мене знов подивились чиїсь очі, вириваючи із сну, я подумки залаялась. Бо з переляком зрозуміла, що той, хто розбудив – сидів за секунду перед цим у мене на грудях, приминаючи відчутною вагою, та мукав через зціпленні зуби щось на кшталт «ду пу жіть!»

Я плескала віями вдивляючись у пітьму, та точно відчувала, що він десь поблизу. І від того знання у мене не тільки волосся дибки на всьому тілі стало, ще й мову відібрало, бо я навіть декілька разів спробувала «рятуйте» закричати, та нічого не вийшло. Немов хто гучність прибрав. Тільки з третьої спроби просипіла «мамочко, рідна», та сіпнулась, немов припадочна, тим самим таки розбудивши Тетяну.