3. Країна Мороку.

Майбутнє. Що я про нього міркував? Колись, в дитинстві, я слідкував за першими автомобілями, які з убивчим шумом торохтіли на вулицях Астрарію. Гуділи двигуни, пищали сигнали різноманітні. Люди перелякано спостерігали за незграбними залізними конями. А ще більш перелякано реагували на них наші коти. У моїх батьків зазвичай хвостатих-полосатих було від п’яти до десяти. Всі поверхи маєтку були під їхнім контролем та владою. Нічого у домі, здавалось, не відбувається без їхнього відома та дозволу. Величаві створіння лежали собі на м’якеньких кріслах та поглядом імператорів спостерігали за нашою метушливою біганиною. Так тривало вічність, аж доки під домом не з’являвся один із перших автомобілів. Шумове забруднення, вторгнення невідомого звіра лякало вусатих володарів та розганяло їх по всіх схованкам.

А потім, через декілька років об’явилися новини про перших мехатронів. Помічники вдома, на полі, на лісопилці і… на війні. Справжня фантастика зі сторінок письменників виповзала у світ наш. За рік Астрарій, успішний торгівельно-портовий пост, переріс з тихого та багатого містечка у шумний, громіздкий технологічний поліс. З кожним днем на вулицях з’являлося все більше і більше дивакуватих механізмів та пристроїв, будинки обліплювалися проводами, чорним металом, паровими машинами. Двометрові мехатрони під керівництвом жандармів ганяли дрібну кримінальну шпану. Рейди із застосуванням нової зброї, із застосуванням слова нових законів майже очистили місто від бандитських кланів.

Ще через декілька років, коли я навчався на майстра фінансової справи, механіка настільки розвинулася, що мехатрони, новітні автомобілі, що виконували не тільки роль перевізника пасажирів чи матеріалів, решта складних парових і не тільки механізмів стали настільки звичними, що коти у нашому домі припинили звертати на них увагу як на щось невідоме. Для вусатих-хвостатих-полосатих і вони стали звичайними підлеглими, які бігають (їздять) зі сторони в сторону та виконують поставлені перед ними життям завдання.

Це у моєму розумінні і було майбутнім, коли старим принципам та ідеям на зміну прийшли більш гнучкі та комфортні, що полегшили життя.

У садку з розами сірими, де колись лишився слід душі моєї,

Віковічний холод прибув на чолі із забуттям.

Смерть прийшла ходьбою повільною, тінь-трава навколо неї.

Настала мить померти емоціям та почуттям.

Оціпеніння почуттів та бажання уберегти себе від смерті нарешті взяли гору над магією тієї діри у центрі Театральної площі. Раніше я сприймав її як портал древнього бога, який зібрався вершити суд над проклятою землею, як наставника, як захисника, що обрав мене для життя на Очищеній землі. Як я про це міг думати?

Все у місті випромінює злобу, агресію, стремління вижити. І я не маю права так спокійно відноситися до таких речей. Вони загрожують мені, а я боюся їх. Останні два дні я майже не пересуваюся по першому поверху. Я зачинився у нашій колишній спальні та спостерігав за площею. А останнім кроком, який підштовхнув мене переусвідомити все, це мить, коли я визирнув вранці у вікно, а там на площі немає жодного трупа, жодної машини. Зник сморід гноїння, зникли зброя, залишки химер. Стерлися сліди тяжкого бою. А на площу, на місце, де мала бути прірва, натягнули туману темного, страшного. Порталу у небуття не видно зараз.

На високих шпилях театру я помітив Цвіль. Вона вже захопила культурне серце Астрарію, а тепер прямує і до мене. З кожною годиною хвороба на сантиметр все ближче, але я побачу її наближення занадто пізно. Заважатиме густий туман. І страх. І неприязнь. І відчай. І надія. Вони заважатимуть мені спостерігати за місцем, де відбувалися настільки страшні і незвичні події.

Треба відійти від вікна. Я себе намагаюся переконати, що то все насправді утвір фантазії, але важко дається мені переконання. Красномовністю небагатий я. Хочеться вірити, що це я сам дав собі можливість витягнути розум із прірви розпачу, що у мене самотужки вдалося відшукати дорогу у нове майбутнє, де мені місце буде. Але віддалений, слабкий спів ритуальної пісні на невідомій, але вже не незнайомій мові, доносив із вітром інформацію про реалії містичного культу.

Віддаляючись від спальні, проходячи у коридор, спускаючись по сходам, я мріяв про ще один поштовх, що викине мене з Астрарію. У мене ж все є для майбутнього. Квиток у поки що “здорові” землі, тріумфальні квитанції за сина. Я можу розпочати нове життя з надією, що з Цвіллю буде покінчено. Що мені все ще заважає вийти з Астрарію? Що слугує тим якорем, який вчепився у дім цей? Я не стану про це міркувати. Мені і так все відомо.

Лише час. Ще один поштовх. Я маю дочекатися на нього.

Я завмер на вулиці. Думки нарешті схаменулися. Сподіваюся, не на одну секунду, але значно більше. Вирій замовк. І я нарешті зрозумів, що стою у старому маленькому садочку дружини моєї, де колись тягнулись до неба та її добрих рук цілі палаци із роз. Тепер все навколо перетворилося у моторошний край забуття, пилу та гноїння. Колись прекрасні зелені куші з різнокольоровими квітками тепер нагадували маленькі злобні дерева акації. Отруєні голки направлені в усі боки та чекають на жертву.

Однією рукою я водив по іржавим прутам, що були каркасом для фантастичних зелених конструкцій, а великим пальцем іншої я потирав собі вказівний палець. Пробив голкою. Мабуть, це і відволікло мене від роздумів про щасливе майбутнє. А тепер від роз-убивць мене відтягнули постріли, які доносилися до мене зі схилу за заднім подвір’ям. Чудово розуміючи, що мені варто сховатися у домі, щоб уникнути страшної битви і стати лише свідком її, а не учасником, я все рівно попрямував на звуки стрілянини. За давно загибле місто все ще йдуть бої. Для когось Астрарій грає цінну роль і в цей темний час.