11

Потік швидко загоював рани носія, тому незабаром залишилися лише невеликі синці, що нагадували про недавню бійку між двома північанами: однаковими й зовсім різними одночасно. Лісбет з презирством зиркнула на Фенріра, який повернувся зі своєї лавки вже одягнений у куртку та озброєний ще однією сокиркою. Жрець Вотана, Бедольв, завжди виступав за те, щоб жителі Півночі трималися разом й не гризлися між собою, але це виявлялось куди складніше, ніж йому уявлялося.

– Лісбет, Фенріре, ви повинні потиснути руки й забути про ворожнечу. Бажано назавжди, – повчально заявив він. – Богам й предкам соромно дивитись на те, як ви чубитесь. Ми всі повинні допомагати один одному в цю тяжку годину.

– Не подам руки зрадницькій крові Скарстейна, навіть якщо висітиму над урвищем, – огризнувся Фенрір.

– Лісбет? Ну, будь ти мудріша…

– Сечі пожалію, навіть якщо у цього боягуза нутро горітиме! – Лісбет дістала з-за пазухи мапу катакомб й вдивилася в найближчі переходи. Знайшовши шлях, сховала свій скарб назад.

– Я прошу вас! – благав Бедольв. – Нам потрібно дізнатися, що відбувається у місті. Ми маємо об’єднатися заради порятунку наших друзів, рідних та коханих.

– Значить, мені з вами нічого робити, – холодно відповів Фенрір, схрестивши руки на грудях. – Рятуйте своїх рідних та близьких самі, а я…

Він не доказав, а завмер, зробивши знак “тихо”. Лісбет хотіла вже обуритися та послати його, але до її слуху долетіли кроки. Так йшов одразу цілий загін, добре зібраний й злагоджений, можливо озброєний. Дівчина напружилася, стиснувши руки в кулаки та вставши в бойову стійку, готова будь-якої миті знести нових супротивників. Так само вчинив й Фенрір та їхні потоки зіткнулися, загравши іскрами.

– Забери свій жалюгідний потік, – шикнув він. – Ти мені заважаєш.

– Сам свій прибери, – огризнулася дівчина, піднявши залізяку, якою билася з Фенріром.

Але як підняла, так й ледь не випустила. З-за рогу, супроводжуваний братами й знайомими вже Синами Вотана, найближчими до лідера, вийшов Ансгар Мадсен зі своєю самовдоволеною усмішкою на губах.

– Ну, тихше, – хмикнув він. – Не час сваритись. Жерця залиште. А цих двох відвеземо до Локі.

Від натовпу відокремилася висока жінка зі скорботно стиснутими губами й ляснула в долоні. Звук із гучним брязкотом рознісся навколо й Лісбет відчула різке втручання потоку у свій. Чужий мімікрувальний потік увійшов у її власний, просочився в нього й зупинив. Повітря стало катастрофічно мало, Лісбет відчувала, що задихається, але намагалася боротися зі стрімким потемнінням в очах, коли щось жахливо загуркотіло. Її ноги відірвалися від бруківки.

Перед очима замиготіли спочатку яскраві картинки та розмиті обличчя. Усе навколо занурилося у темряву та вогкість, запах пилу та чиїсь гучні кроки. Знов гуркіт. Знову кроки й тряска у темряві. А потім – спокій. Поступове прояснення, порятунок від тряски. Лісбет рвано вдихнула й закашлялася, хапаючи повітря легенями. Потік поступово захоплював контроль над її тілом, його частинки просочувалися в усі кінцівки, струменіли по венах, перевіряючи, чи все гаразд із носієм. Лісбет розплющила очі й вже збиралася кинутися на першого побаченого, коли…

– Ти? – вона приголомшено витріщилася на безброве обличчя з двома стовпчиками рун. Вони розповідали про те, що цей тип належить до роду воїнів й майстерних вбивць.

– На жаль, – відповів Фенрір, сівши навпроти й відмахнувшись від сизого вогника. Той ображено блимнув, освітив невеликий простір між ними, й тьмяно вихопив каміння та брудну підлогу катакомб.

Повз них пробіг жирний щур, намагаючись сховатися від непроханих гостей. Тварюка щось пискнула своєю щурячою мовою, але вже вдалині. А можливо це зовсім не вона пищала. Лісбет похитала головою, збираючи залишки свідомості й хрипко видавила з себе:

– Що сталося?

– Сини Вотана зібралися доставити нас до якогось Локі. Для цього чогось намагалися зупинити потоки, – пояснив чоловік, хруснувши пальцями.

– Гель їх забери, – прошипіла дівчина, піднявшись на слабких ногах. – Ясно, гелефйордцю, дякую за допомогу. Розходимося.

– У катакомбах? – Фенрір підвівся, багатозначно ковзнувши по ній поглядом. – Я бачив, що у тебе є мапа.

– Яку я спалю нахрін, якщо підійдеш до мене ближче, ніж на крок, – спохмурніло заявила Лісбет. – Можеш пробити собі шлях на поверхню потоком, можеш пробити собі голову об каміння, але мені з боягузами на кшталт тебе не по дорозі.

– Жрець має рацію, – промовив він, ступивши до неї, але залишаючись на шанобливій відстані рівно в один крок. – Ми повинні бути союзниками.

– Хвацько ти в повітрі перезувся. Але чого б це мені бути твоїм союзником? – дівчина відчула легку слабкість в ногах – відгукувалося блокування потоку, далі йти буде дуже складно. – У мене є мапа цього засраного місця та союзники, яким можна довіряти. Що мені може запропонувати боягуз?

– Почнемо з того, що я врятував тебе, зраднице, – відповів Фенрір, повільно, ніби знущаючись з неї, спостерігаючи, як ноги починають зрадливо підкошуватися. – А закінчимо тим, що ти зараз знепритомнієш. І якщо до того моменту ми не домовимось, я заберу мапу та залишу тебе тут. Може щури тебе не з’їдять.

Лісбет похитнулася, схопившись за стіну. Поступово потік починав просити відпочинку. Він не міг підтримувати тіло на ходу. Навіть не допомагав встояти на ногах. Це було зовсім невчасно. Страшенно невчасно! Дівчина схопилася за комір комбінезону, ніби це могло хоч якось утримати її на ногах, але незабаром стояти стало ще складніше.