17

Лісбет завжди прокидалася вдосвіта: чи то звичка така, чи ще щось, але дівчина щоранку розплющувала очі й більше не могла їх зімкнути. Втім, не те щоб вона була проти. Цей час можна було витратити на читання книг, на домашні завдання або на написання страшних оповідань, чим вона грішила дуже часто. На будь-яке приємне та корисне заняття. Одначе цього ранку вона прокинулася і побажала опинитися де завгодно – у тундрі, у льодах, у череві стрибуна. Але не в обіймах Ансгара Мадсена.

Він не тільки захопив у свої ручища обидві ковдри, але ще й примудрився дотягнутися до неї та її привалити. Та й прокинулася Лісбет від того, що важко дихати, а зовсім не просто так. Потік, який не спав завжди, вже поступово почав протестувати проти такого нахабства. Де це бачено, щоб хтось був так нахабно близько до носія? Дівчина зашипіла, виплуталася з обіймів й схопилася з ліжка, старанно віддаляючись від сплячого слабкого чоловічка.

Тільки-но відійшовши, вона всілась на найближчого стільця й зиркнула на людину, що спала на ліжку. Безумовно Ансгар дихав, був здоровий та живий, мав при собі усі кінцівки. Вночі потік не зупинив його жалюгідне, нічим не підкріплене серце, що дивно – з такою нахабністю. Лісбет похмуро хруснула пальцями, здалеку спостерігаючи за сплячим.

“І що такого особливого у його потоці? – подумки буркнула дівчина, згадуючи розмову напередодні. – Якась дурничка, не важча від курячого пера”.

“Але ж він якось примудрився прикінчити тих двох із потоком, – озвався внутрішній голосок, зрадливо похихикуючи та чогось говорячи кліссонською. – І в нього виявився природний імунітет до туману. Значить, щось із потоком не те”.

“Заткнися! – огризнулася Лісбет. – Може, його просто обдурили? А те, що прикінчив тих двох... історію пишуть переможці. Може, хтось придумав цю байку”.

Вона продовжувала вдивлятися в Ансгара, в його спокійне обличчя й поступово всередині дівчини наростало роздратування. Та як він може так спокійно спати й не мучитися питаннями? Як він сміє так спокійно спати, коли там зовні ціле місто скоро горітиме?

У помсту Лісбет ще страшніше вп’ялася поглядом у сплячого, ніби могла одним тільки ним вдарити нещасного прямо в обличчя. І чи то погляд, чи то ранок, але чоловік почав повільно прокидатися. Сонно щось буркнув, позіхнув й потягнувся, розкинувши руки на ліжку. А потім спробував щось намацати й розплющив очі, ривком схопившись.

– Ляль… – він підняв очі з ліжка на кімнату і скрикнув, схопившись за серце. – Лялько, ти чого так витріщаєшся?

– Як “так”? – спитала вона, не відриваючи злого погляду спідлоба від чужого обличчя. Погляд ніби прилип до нього, свердлячи далі, вп’явшись, як п’явка іноді не вп’ється.

– Так, по-вовчому, – буркнув молодший Мадсен. – Чого ти? Їсти хочеш?

Виглядав він, як безглузде щеня. Волосся розтріпалося, на щоці слід від подушки й щетина, очі блакитні витріщаються на неї так, ніби вона із золота зроблена.

У думки вдарило спогадами, що батько, коли не пив, теж ходив шовковий. А якось повів її подивитися на бродячий цирк й купив цукрового ведмедя. Вона так раділа цьому цукровому ведмедеві на тонкій дерев’яній паличці, так раділа тому, що батько нормальний і не спустив усю грошву на пиятики, й що дивився на неї зовсім не так, як раніше. Наче вона – дороге, цінне. Але потім, увечері, батько знову напився, відібрав недоїдені ласощі й викинув у вікно, а потім ляпасом вибив три молочні зуби, пробивши оборону потоку, ще слабку й неповоротку.

Від цього спогаду так злісно стало й така туга схопила, що Лісбет захотілося злетіти на ноги та дати Ансгару ляпаса. Щоб не дивився так, бо всі такі погляди – не більше, ніж брехня. Хотілося визвіритися. А може, навіть штовхнути його. Хотілося зірватися на нього, закричати, вдарити його, щоб йому було боляче й щоб він так більше не дивився. Може, навіть, щоб заплакав чи закричав.

“А це ж саме він ніяк не завадив, коли твій потік зупиняли, – послужливо прошепотів кліссонський голосок, що живе в голові для всяких гидот. – Він зрадник, такий же як Раґнар. Грішки свої жалюгідні замолює, як боягуз у храмі”.

– Та чого ти прилип, як лазневий лист до дупи?! – гарикнула Лісбет, схопившись на босі ноги й вискочивши з кімнати, стискаючи кулаки. 

– Я зробив щось не те? Стривай! – він тут же помчав слідом – ні дати, ні взяти щеня. – Та що сталося, лялько? Якщо я щось зробив не так, вибач мені, я не хотів!

– Відчепися від мене, ось що трапилося! – кинула через плече дівчина й ногою відчинила вхідні двері. – Ти мене дістав, ось що сталося! І не ходи за мною, позбав мене від своєї присутності, жалюгідний зраднику!

– Ти забула черевики! – Ансгар не послухався, буквально почавши наздоганяти її. – Лісбет, ти застудиш ноги й…

Дослуховувати, що вона там ще застудить, дівчина не стала. Вона підскочила до пристані, поряд з якою стояла контора Мадсенів, а потім пірнула в холодну воду, люто гребучи на дно, завалене залізяками, бочками та іншим портовим сміттям. Злість хлюпала всередині, жерла її, а бажання врізати Ансгару підживлював ще й потік, відчувши скору кров. Лісбет допливла до дна й схопилася за камінь, завмерши із заплющеними очима посеред холодної товщі води.

Тут було тихо, нестерпно тихо та холодно. На мить Лісбет здалося, що вона в Скйорстаді, ще в дитинстві. На дворі коротке літо, вони з Раґнаром пірнають за молюсками, щоб набрати в сумку, втекти за місто, розвести багаття й посмажити на вогні, а потім наїстись від пуза. Вона розплющила очі й виявила, що тут все таке ж саме як у Скйорстаді. З темряви води випливла руда шевелюра й бліде обличчя з розсипом ластовиння.

Рудий хлопчик усміхнувся й помахав їй рукою, в якій стискав велику раковину з ніжним м’ясом усередині. Але з’явився катран й пройшов крізь привид минулого, розсіявши його. Рибина безглуздо витріщилася на неї величезними очима, й Лісбет роздратовано відштовхнулася від дна, стрімко спливаючи на поверхню.