Глава 6

- Лізо, що я наробила? - Брагіна ридає у трубку.

Брагіна ридає?

Такого ще не бувало.

- Що трапилося? - Кричу я.

- Вона пішла-а-а…

- Хто?

- Ангеліна-а-а-а…

- Звідки пішла?

Я нічого не розумію.

Я сиджу в офісі та нічого не розумію.

Один із моїх начальників, улюблений Нестор Миколайович, заходить до мене до кабінету.

- Лізонько, а ви не хочете зустрітися зі мною в неділю та обговорити новий проєкт?

Нестор працює в іншому офісі, і бачимося ми рідко.

Я насилу відриваюся від думок про Брагіну і питаю:

- Чому саме у неділю?

- У неформальній атмосфері. Вип'ємо кави. Обговоримо деталі.

Я розумію. Нестор Миколайович пів року як розлучився з дружиною, і всі пів року дивиться на мене дивними очима. Потрібно визнати, що я це помітила не відразу. Колеги натякнули. Дружина, як то кажуть, втекла з поручиком. Можливо, не зовсім з поручиком, але з хлопцем, років на 15 молодший за неї. Щось нагадує мені, що це ненадовго.

На відміну від Брагіної, у мене, начебто, не бракує знайомств. Щоправда, я не завжди можу ними скористатися. Точніше, ніколи не можу.

Нестор?

А чому б і ні?

- Хвилинку, Несторе Миколайовичу, - прошу я.

- А-а, ви розмовляєте? - Він махає руками, - Не відриватиму. Зайдіть до мене, будь ласка, потім.

Він чемно виходить із кімнати.

- Брагіна, поясни толком, що відбувається?

- Я її вигнала. Своїми руками. Ліза-а-а…

Я дивлюсь на годинник і кидаюся до кабінету начальника.

- Несторе Миколайовичу, будь ласка, мені дуже треба піти раніше. Точніше, зараз. Можна? Можливо?

- Щось трапилося? - Він відривається від паперів. Звичайно, він чекав на інші слова.

- У подруги якесь лихо, я ще толком не знаю. Плаче.

- Ну що ж, - Нестор Миколайович підводиться з-за столу.

Я розумію, що виглядаю в його очах просто невдячною свинею. Він, мабуть, довго вирішувався і вигадував привід, щоб «випити зі мною каву». Ну а якщо так…

- Все одно побачимося в неділю, - кажу я ніжним голосом, - коли та де вам зручно?

- То все-таки побачимось? - перепитує він.

-  Звісно! - Запевняю я, - А все, що я сьогодні не закінчила, я дороблю вдома, добре? Завтра вранці вам все перешлю, гаразд? А в неділю, як домовилися... Годині о п'ятій, так?

- Так, - погоджується начальник.

- Ви мене відпускаєте?

- Звісно!

- Спасибі!

Мені хочеться цмокнути його в щічку, але я стримую себе.

- Ліза, а як вам теорія щодо того, що потрібно йти з поганого фільму, розривати токсичні стосунки, кидати нелюбе заняття та бути вільним від стереотипів?

Боже, який він все-таки, зануда! Такий милий зануда!

- Прекрасна теорія, - вигукую я, не особливо вслухаючись у його слова.

- А я все-таки думаю, Ліза, що… Для того, щоб піти з поганого фільму, потрібно спочатку переконатися, що він - поганий. Ви згодні?

- Повністю, - відповідаю я.

- А скажіть мені, Лізочко, на прощання щось таке життєствердне. Чи знаєте… Таке глибоке. Щоб я міркував над цим до неділі.

Я посміхаюсь. На мене чекає Брагіна.

- А знаєте, Несторе Миколайовичу, був час, коли я вважала, що моркву в суп додають тільки для краси. А потім виявилося, що там стільки користі.

- Ось бачите, Лізочко. Адже це приходить з досвідом.

- Ну, я побігла?

- Звичайно…

Брагіна ридає.

Серафима Едуардівна вже там. Сидять у кухні.

Я впадаю до них.

Подружки…

- То що сталося?

Брагіна мотає головою, показуючи мені, що вона не має сил переказувати все ще раз, і киває на Серафиму, мовляв, розкажи коротенько.

А Серафимі, зрозуміло, тільки дай показати свою значущість та незамінність.

- Якщо коротко, - починає вона, - То Льоша довірив їй своє кохання, а вона наламала дров…

Як з'ясувалося, кілька тижнів тому Ангеліна переїхала жити до Брагіної. А три дні тому Льоша поїхав на змагання з боксу до Херсона. Який талановитий хлопчик! А Ангеліна, відповідно, залишилася з Брагіною, яка звикла жити, не зважаючи ні на кого.

- Як не від цього світу, - хлюпає носом Брагіна, - Вітає в хмарах…

- То що конкретно було не так? - питаю я, щоб хоч щось зрозуміти.

- Не зна-а-аю, - плаче Брагіна, - Ну от не така вона-а-а. Дивна. Майже не їсть. Мовчить. Усміхається. Я їй хотіла свої брязкальця показати. Розважити. Дивиться на мене, ніби я їй невідомо, що показую. Росла з бабусею. Жила на даху... Йогою захоплюється... Господи, за що це мені?

- Що ти маєш на увазі? - суворо говорю я.

- Та то й маю... Я розумію, що всякі бувають - дивні й ненормальні. Але чому саме така нам попалася?

Як з'ясувалося, Брагіна терпіла скільки могла. Очевидно, недовго. А потім…

Ангеліна вийшла на кухню в навушниках, а Брагіна була розлючена розмовою зі своїм «чоловіком на сьогодні». Щось не те він сказав телефоном, а Брагіної не сподобалося. А тут ще це диво. У навушниках біля плити, де господарює Брагіна.

- Слухай, тобі не здається, що ти вже переходиш усі межі? - Запитала Брагіна в'їдливо. А вона вміє запитати так, що відповідач мимоволі втягує голову в плечі.

Ангеліна витягла навушник з одного вуха.

- Які межі?

- Межі пристойності!

- Я вам заважаю?

Брагіна навіть не дала собі замислитися, що мається на увазі. Заважаю тут і зараз біля плити? Чи заважаю загалом, по життю?

- Так, уяви собі, заважаєш, - відрубала Брагіна і грюкнула дверима.

- А ввечері приходжу з роботи, а її нема. І записка на столі. "Вибачте мені. Не хочу нікому заважати. Ключі - у поштовій скриньці»

- То чого ти ревеш? - Запитує Серафима, - Все вийшло так, як ти хотіла?

- Я й сама тепер не знаю, чого вона мене так дратувала. Мені її шкода... Вона без матері росла... Сама всьому вчилася... Я мусила підказати... Що я Льошці скажу?