Діалог із котом

— Ти мріяв колись про кохання?
— Я? — обернувся я до відчаювання у вікні, за яким лив проливний дощ.
— Ти, — той самий голос звертався до мене.
      Мені було однаково чий це голос і хто зі мною говорить. Мені було так прикро та тужно, що хотілося хоч на когось відвести та вилити свою душу. З-за штори в темряві кімнати до мене на полоконник застрибнув рудий котик. Він дивився на мене на власні очі-ліхтарі, ніби читаючи мої думки.
— Ти знав, що у вас нічого не вийде, — муркотнув кіт.
— Я думав, що ми не впізнали одне одного…
— А тепер достатньо? — котик дивився наполегливо свердливши мене поглядом
      Я нічого йому не сказав. Мені стало соромно, і я нахилив голову, опустивши погляд.
— А ще пишеш книги, — зауважив кіт, — як можна претендувати на звання письменника, людину, яка розкриває людські душі, коли ти робиш з одними й тими самими людьми одні й ті самі помилки?
— Але я думав, що все виправлю, — заперечив я, дивлячись у нічне вікно. Скляно збігали краплі дощу, закочуючись у нічну темряву.
— І як тепер ти почуваєшся?
— Розбитим… — сказав я на півголосу.
— Це все? — спитав у мене кіт, ніби знав, що це ще не все.
— Пригніченим…
— Вже ближче.
      Я важко зітхнув і сів на підвіконня, кіт сів поруч.
— То ти мріяв колись про кохання?
— Мріяв. Я пам'ятаю, коли ще вперше закохався в школі, її звали Марина. Я був готовий битися за неї.
— Що ти говориш? - засміявся кіт, - ти бився в школі за дівчинку?
— А я хіба не схожий на того, хто може битися?
— Якщо чесно то ні. Ти схожий на матрац. Напевно, тебе в школі били.
— Так, не без цього.
— Ти все це не забув?
— Ні. Я все це пам'ятаю. Цей біль боротьби, перемог і поразок зіткав мене.
— А як щодо любові?
      Я знову зітхнув, насупився.
— А що ти зробив, щоб тебе кохали? Ти не питав у себе?
      Я знову задумався, знизав плечима.
— Ти все життя ховався від людей, намагався невміло приховувати свої почуття, вдавати, що тобі не потрібні друзі та компанія…
— Замовкни! - Не витримав я.
— Що тепер? Ти ж знаєш, колесо часу назад не прокрутити, тобі 27 і з висоти прожитих років ти розумієш, що елементно навіть не маєш на кого в житті спертися. Ти витрачав життя на навчання та працю, воював за свою правду, упускаючи той факт, що ти був нікому не цікавий. Ти живучи сам по собі, залишаючи на потім налагодження стосунків зі своїм оточенням, зі спробами завести знайомства, так і не зміг навчитися довіряти людям, не зміг учитися вибирати добрих друзів і заводити дівчину.
— Заткнися! — сказав я ще голосніше, розлютившись, стискав у руках край підвіконня.
— Що ти хочеш сказати? Що ти бідний та нещасний? Ти не про кохання шкодуєш мій друг. Ти шкодуєш. Ти звик, що за тебе вирішать твої проблеми. Ти звик вважати, що відповідь знайдеться сама і твоє кохання, коасива миловидна дівчина з гарненьким личиком, що стоїть біля зупинки підійде до тебе, подивиться в очі і візьме тебе за руку зі словами «пішли зі мною, ти мені подобаєшся». Ти знаєш, що це брехня. Такого ніколи не було та не буде. Ти повинен вийти в компанію, прийняти частину ганьби, як найнедосвідченіший і тільки потім ціною зусиль перемогти.
— Заткнися, кіт! Я їм не довіряю... Вони будуть наді мною сміятися... Я самотній...
— Досить. Чим більше ти шкодуєш себе, тим більше роздратуєшся!
      Я знову замовк.
— Ти передсиваєш мене в компанії?
— Я не уявляю тебе в компанії з вченою. Вже немає науки. Це майже неможливо знайти дівчину, сидячи в бібліотеці. Прийди нарешті до тями. Нині не той час, коли можна було знайти себе у бібліотеці.
— Я вже не можу жити інакше, кіт. Вибач.
      Кіт мовчки зістрибнув у темряву з підвіконня.
— Ти мусиш її забути. Ти їй не потрібний і ми це знаємо, — продовжував голос кота з темряви.
— Я знаю, що їй не потрібний. Це була гра та мій останній шанс.
— І що ти тепер робитимеш? Жаліти себе?
— Я не знаю…