Даміан. Мій янгол смерті

Розділ 7

 

  Цієї ночі була жахлива злива. Лило, немов із відра. Вітер колихав гілки дерев, розганяв листя та сміття по вулицях й тротуарах. Погода плакала, прощаючись з теплими сонячними літніми днями. Чимось, вона нагадувала стан Емми, яка побивалася після втрати коханого.

 Пройшов майже тиждень з дня похорон, а дівчина так і не змирилася зі своєю втратою. Щодня вона ходила на цвинтар, приносячи свіжі квіти та розмовляючи з кам'яним надгробком. Сьогоднішній день теж не став вийнятком.

 Повернувшись додому зі своєї «прогулянки», дівчина привіталася з матір'ю та пішла у свою кімнату. Закрившись на ключ, Емма витягнула з шухляди фоторамку і пригорнувши її до грудей, заплакала.

 Емма плакала так довго, що вже й не відчувала ані солоного присмаку сліз, ані болю в серці. Вона лежала в ліжку, потупивши погляд. Голова гуділа від недосипу й похмурих думок, що заполонили її. Дівчина була настільки виснаженою морально та фізично, що й не зчулася, як задрімала.

 

 Знову опинившись на галявині, дівчина потягнулася до синьооких волошок. Зірвала одну квітку, потім іншу, третю, четверту, і так доти, поки не сплела з них прекрасний вінок. Увінчавши голову ним, Емма, наспівуючи щось собі під ніс, побрела до струмка. Поглянувши на своє відбиття у воді, як і в перший раз, дівчина побачила стару і немічну жінку. Її серце охопила паніка, й вона знову побігла геть.

 Опинившись на галявині, Емма вдруге побачила свого коханого з іншою. Тільки тепер вони були не самі. Поруч з ними бігало маленьке гарненьке хлоп'я.  

 Не передати слова, як боляче було дівчині споглядати таку сімейну ідилію. А тому, вона підійшла до молодої пари та вкотре повторила своє питання.

 – Чому? – шепотіли губи, тремтячим голосом.

 – Йди геть, жебрачко. – кричав Лео, відганяючи жінку від своєї сім'ї.

 

 Й вкотре Емма пішла геть. Цей кошмар їй не переставав снитися з тієї ночі, як загинув Леонардо. Кожну ніч, закриваючи очі, дівчина потрапляла на галявину і кожен раз її проганяли.

 Дівчині було важко зрозуміти причину цих кошмарів, однак, вона відмовлялася вірити в те, що її коханий міг би бути такою поганою людиною. Їй хотілося вірити в те, що таким чином її свідомість просто захищається. Аби сама дівчина не так болісно переживала втрату коханого.

 – Боже, забери мою душу, й поверни мені коханого! – вкотре молилася дівчина, перебуваючи у відчаї.

 Вставши з ліжка, Емма підійшла до портрета, який сидів в кутку кімнати. З нього на Емму дивилися темно-бурштинові очі загадкового незнайомця. На мить, дівчині здалось, що чоловік з малюнку посміхнувся, ніби-то знущався з неї.

 – Радієш моєму горю? – докірливо запитала вона, зовсім не очікуючи відповіді. – Радієш, ще і як. Певно сам ніколи не знав, що таке справжнє кохання. І з заздрощів, глумишся над моєю втратою. – Емма говорила дурниці, навіть не розуміючи їх суть. Їй було погано, й вона не знала, як позбутися від негативних та болісних почуттів.

 – Господи, здається я божеволію! – Емма втрачала звязок з реальністю, не розуміючи, що сама прирекла себе на це.

 З розпачу дівчина вхопила ножиці та стала ними різати мольберт. За лічені хвилини вона знищила портрет, перетворивши його на купу сміття. Потім зібрала все і викинула до смітника.

 Краще Еммі від своїх дій не стало, але біль, що зміюкою обвила серце, притупилася.

 Знесилена, Емма повернулася в ліжко й вкрившись ковдрою, заснула.

 

 – Яка ж ти гарна! – прошепотів Даміан, роздивляючись образ тієї, що запала в душу.

 Цілий тиждень, щоночі, Даміан приходив до Емми. Він сидів тихенько в куточку, оберігаючи сон дівчини. І щоночі, він молив Всесвіт, аби Емма змінила своє безглузде рішення – рятувати життя Лео.

 Даміан порушив правила, домовившись з самим Морфеєм, аби той надсилав Еммі кошмари про її коханого. Аби хоч якось вплинути на її свідомість. Він знав, що ризикує не тільки своєю роботою, а й своїми крилами й душею. Та його почуття були сильнішими за будь-які правила та установи. Він не міг дозволити Еммі занапастити себе заради того покидька Леонардо. Він не зміг би продовжити своє безтурботне існування після її смерті.

 – Навіщо ти це зробила? – Даміан кинув сумний погляд на свій понівечений портрет.

 

 Янгол покинув житло дівчини перед світанком. Втомлений і засмучений, він більше не міг дивитися на її муки. Він розумів, що треба діяти. Інакше, Емма втне якусь дурницю. Адже вона давно твердо вирішила, що віддасть своє життя в обмін на душу Лео. А він цього не бажав.

 Почуття болю й образи вирувало в грудях янгола. Ще ніколи йому не було так шкода свою жертву! Ще ніколи він не шкодував, що так добре і швидко виконав свою роботу! Біль цієї дівчини, став і його болем. І він був готовий заради неї на все.

 Блукаючи коридорами Вічного царства, Даміан шукав вихід зі складної ситуації. Він не міг не забрати чиюсь душу, адже це було проти правил. Але так само він не міг дозволити Еммі померти, як й не міг забрати душу Лео.

 У розпачі він кинувся до бібліотеки зі старовинними книгами, в надії знайти відповідь у самої долі. Пошуки тривали довго, однак не були марними. І вихід був. Не зовсім правильний, не зовсім безболісний та все ж таки був.

 Даміан вхопився за соломинку надії, бажаючи врятувати ту, що в'їлась під шкіру і стала його плоттю та кров'ю. Хоч ціна була великою, янгол смерті був готовий віддати все, що мав задля благополуччя маленької дівчини на ім'я Емма.

 

 

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше