Епілог

 Дощова осінь нарешті відступала. Перші приморозки були ще в грудні, заявивши про права зими. Було морозно та прохолодно. Однак, ніхто не засмучувався, перебуваючи в прекрасному передріздвяному настрої.

 Емма блукала вулицями містечка, розглядаючи вітрини магазинів. Подарунок мамі вона вже купила, як і презенти для колег та декількох подруг з інституту. А тому, вона просто бездумно блукала, в надії, знайти шось і для себе.

 З того часу, як Емму виписали з лікарні, дівчина часто блукала вулицями, шукаючи невідомо що. Її погляд часто сновигав, вишукуючи у натовпі знайомі риси. Однак, це завжди було марною справою.

 Засмучена і знесилена, Емма поверталась додому, брала в руки пензлика та малювала. Кожного дня вона намагалася відтворити на папері образ того, хто снився їй ночами. Того, кого вона шукала у своїх снах, серед натовпу людей, повсюди.

 Й щоночі, закінчивши портрет, Емма милувалася безоднею чорних, як темрява, очей. Вона вдивлялась в ці вири, бажаючи потонути в них. А коли емоції було важко стримувати, дівчина сідала на ліжко і плакала. На жаль, сльози не могли забрати всю її біль. І новий день ставав черговим випробуванням.

 Коли малювати портрети набридло. Емма дозволила своїй фантазії вийти за рамки, і зобразити свій біль у своїх картинах.

 Так, з'явилася ціла колекція робіт Емми. Вся вона була просякнута болем та смутком авторки. І на кожній з них був присутній таємничий незнайомець, погляд якого зачаровував й полонив.

 – Еммо, де ти там забарилася? – голос організаторки виставки зазвучав в слухавці.

 – Та, я тут, поруч. Скоро буду. – Емма вже й не була рада, що показала свої картини знайомій художниці, й погодилась на таку авантюру, як виставка в місцевій галереї.

 Вона любила свої картини, безумовно. Однак, була не готова ділитися своїм болем зі світом.

 – Про шо вона? – низький чоловічий голос, зазвучав за спиною. Емма здригнулася, й глибоко вдихнула.

 – Про кохання, біль й мою дурість... – приречено мовила дівчина, запиваючи сум недорогим шампанським.

 – Втрачене кохання? – поцікавився незнайомець.

 – Так... – Емма зітхнула, роздивляючись картину.

 На ній була зображена молода пара людей, котрі цілувались на краю прірви.

 – Але вони не виглядають засмученими, навпаки щасливими. – коментар гостя здивував, та Емма не спішила обертатися й знайомитись з ним.

 – В цьому і вся печаль. Ту мить, не можливо відтворити. – Емма витерла долонькою сльозу, що скотилася по щоці й повільно повернулась до гостя.

 – Ти впевнена? – На неї дивилася чорна безодня рідних серцю очей.

 – Як ти? – Дівчина відкрила рота від подиву. – Але ж ти... а я... ми ж... Боже... – Сльози котилися по щоках. Та на цей раз від радості.

 Емма закинула руки на шию хлопцеві та притиснулася до нього всім тілом. Вона тремтіла від радості та страху, що й цей день виявиться звичайнісіньким сном.

 – Емм, все добре. Я поруч. – до болю рідний голос, заколисував, даруючи спокій.

 – Я така дурепа.

 – Головне, що ти тепер моя дурненька. – Даміан поцілував дівчину, пригортаючи до себе.

 – А як ти... – Емма не знала, як підібрати правильні слова.

 – Як врятував тебе? – дівчина кивнула. – Все просто, Емм. Я віддав їм свої крила. І свою душу. І життя.

 – Ти ризикнув заради мене всім, а я... навіть слухати тебе не хотіла.

 – Мила моя, я б сам не вірив янголу смерті, якби ним не був. – Даміан лагідно посміхнувся, цілуючи носик дівчини.

 – Мені так прикро. Ти все втратив, через мене. – Емма опустила погляд, сором'язливо.

 – Сонце моє, я не втратив, а знайшов. Те, що сильніше й прекрасніше у всьому Всесвіті.

 – І що ж це?

 – Кохання... й сенс мого існування...

 На величезній галявині посеред стареньких сосен дітлахи гралися в хованки. Хтось ховався за машиною, хтось за деревом, а хтось за спиною батька.

 – Тату, перестань відходити. Мене ж так побачать. – обурився хлопчик років восьми.

 – Алекс, рано чи пізно тебе знайдуть. Придумай кращу схованку. – Малюк надув щоки. Образився.

 – Мамусю, тато не хоче мені допомагати. Я через нього програю. – жалівся малюк.

 Емма дивилася на свою щасливу сім'ю, і в її серці розквітали волошки. Вона була щаслива і кохана. Дружина. Мати. Жінка.

 – Люблю тебе!. – Вона обійняла чоловіка і чмокнула в щічку. – Спасибі тобі за все. – Емма пригорнулась до чоловіка. вдихаючи його рідний аромат.

 – За що спасибі?

 – За все, мій коханий янгол смерті. – Поцілунок був гарячим та щирим, ставши початком шаленої ночі кохання.

 А через дев'ять місяців, у молодої пари народились двійко малюків. І тепер Алекс не мав часу гратися в хованки. Всю свою увагу він приділяв маленьким братику та сестричці.

Кінець