Глава 6. Онука Миронівни

Онука Миронівни, Ганька, а точніше, Гончарова Ганна Олександрівна, працювала медсестрою в обласній дитячій лікарні у відділенні реанімації новонароджених. Георгій Сердюченко, який мав задати дівчині кілька питань, стосовно вбивства її сусіда, потрапив у справжній хаос: у відділення з лікарні швидкої допомоги доставили двійко недоношених близнят, які народилися набагато раніше терміну внаслідок автомобільної аварії. Тому метушня навколо була досить гамірною та емоційною.

Сам же лейтенант до відділення потрапив з перешкодами. Біля входу, наче чатувала зі шваброю неосяжна санітарка з суворим голосом, але добрими очима. Вона наголосила непроханому відвідувачу, що стороннім вхід заборонено, а коли той пред’явив посвідчення, змилувалася і впустила, та не раніше, ніж він вдягнув захисну маску й бахіли.

Чергова медсестра щось квапливо записувала, коли Сердюченко поклав перед нею документ і попросив покликати Ганну Гончаренко. На що вона невизначено махнула рукою і гукнула дівчину, що пробігала повз:

– Аню! До тебе поліція!

Дівча зупинилося й підвело на лейтенанта зацікавлені очі.

– Слухаю вас. – мовила.

Вона була настільки мініатюрною, що здалася великому кремезному Жорі дитиною. Якось безглуздо виглядав на ній зелений костюм медсестри та шапочка, з-під якої неслухняно вибилася русява прядка, Аня ж її щомиті заправляла за вухо.

– Ганна Гончарова? – спитав.

– Так, слухаю. – дівчина терпляче підбадьорювала його зеленим оксамитом погляду, від якого Сердюченко відверто ніяковів.

– У мене кілька питань стосовно вбивства у вашому будинку, – нарешті промовив.

– А-а-а, професор!.. – зрозумівши, протягнула Аня.

Раптом з-за якихось дверей визирнула дівоча голова і нетерпляче гукнула:

– Аню, ну де ти поділася?! Йди-но мерщій сюди! – і зникла.

– Ой, вибачте! – заквапилася Ганна. – Я зараз, на жаль не можу розмовляти. – і цей жаль красномовно віддзеркалився у зелених очах. – Ви краще до нас додому приходьте. Раптом ще з кимось поговорити захочете. А я о восьмій закінчую. – та щезла, наче літній дощ, залишивши по собі лише ледь відчутне тепло оксамитового погляду.

****

Наступна зустріч з Ганною Олександрівною відбулася у Жори вже ввечері. Хоча правильніше сказати, що зустрівся він спочатку з Миронівною, бабусею Ані.

– Сердюченко Георгій Іванович. – старенька сліпо мружила очі за товстими скельцями окулярів, читаючи його ім’я в посвідченні. – То ти поліцейський?

Лейтенант кивнувши, погодився.

– А чи не той ти поліцейський, про якого Ганька увесь вечір щебече? Що, хочеш задурити голову моїй онуці лямурами?

– Бабуню! – почувся дзвінкий голос за спиною старої. – Лейтенант прийшов не через твої химерні фантазії, а у справах. У нього є питання про дядька Степана.

Миронівна відступила, впускаючи гостя.

– Степан… – задумливо мовила. – Він же помер. Бідолаха. То вже дійсно на їхній родині прокляття, щоб звести увесь рід у могилу! Спочатку Гнат, за ним його сердешна Оксана, а далі Сергій з Наталкою, тепер вже й Стьопка. Всі померли. Один лише Сергійко залишився живий. Та чи надовго… – вона, продовжуючи щось бубоніти собі під носа, пішла до кімнати.

Жора розгублено подивився їй услід, ледь втримавшись, щоб не перехреститись від її слів, хоч і не зрозумів нічого зі сказаного. До реальності його повернув приголомшливий запах з кухні та голос дівчини:

– Ви проходьте, Георгію Івановичу. Я зараз чаю наллю. З пирогом. Ви любите пироги з вишнями?

Ганна розвернулася, прямуючи в кухню та являючи чоловічому поглядові довжелезну, до самих сідниць, русяву косу. Жора навіть здивувався, як таке багатство вмістилося під сестринську шапочку.

– Просто обожнюю! – чоловік не зміг відмовитися від такої спокусливої пропозиції, тим більше, що від неймовірного аромату свіжої випічки в животі забурчало, а в голові запаморочилося.

– Ви не беріть до уваги бабусині слова, – вибачилася за Миронівну онука. – У неї склероз. Вона постійно забуває все, що було навіть п’ять хвилин тому. А те, що не може згадати, вигадує, і вважає, що так воно і є.

– Та то не важливо, особливо, коли на порядку денному така неймовірна смакота! – лейтенант із задоволенням смакував вже третім шматком пирога, не в змозі зупинитися.

Він не вважав себе любителем солодкого, проте не цього разу: лискучі кислуваті вишні, занурені у солодку ванільно-вершкову начинку на розсипчастому тісті – ідеальне поєднання. Пиріг просто танув в роті, а кожен шматочок виглядав настільки апетитно, неначе наполегливо запрошував почастуватися ним. От Жора і не зміг втриматися. Він щиро сподівався, що Колосов не дізнається про його тимчасову слабкість.

Дівчина задоволено розпашілася, спостерігаючи, з яким апетитом лейтенант наминає пиріг.

– Дякую! – сито видихнув Сердюченко. – Було дуже смачно! Ви чудова господиня, Анно Олександрівно!

Аня ніяково всміхнулася, опустивши очі долі та звичним жестом заправила неслухняну прядку за вухо.

Георгію наразі було так по-домашньому затишно, що про роботу він взагалі забувся. Та дівчина нагадала:

– Ви про щось хотіли спитати, Георгію Івановичу?

Жора нарешті згадав, що прийшов сюди у справах, а не ласувати вишневими смаколиками.

– Так, дійсно! – одразу перейшов до справи. – Ганно Олександрівно, ви можете пригадати, де були з дванадцятої до п’ятої в день убивства професора Іларіонова?

– Я? – здивувалася. – Я вдома була. З бабусею. Прийшла після нічної зміни та займалася хатніми справами.

– Когось бачили? Чи може, чули щось, що привернуло вашу увагу?

– Професора бачила та Сергія, його племінника. Вони як раз у двір заїхали та з машини виходили, коли я білизну на балконі розвішувала.

– Наші свідки стверджують, що ви, приблизно в цей час, мали відвідувача, - стиха промовив Жора.

– Якого відвідувача? – не зрозуміла дівчина.