Розділ 5

—  Що? — я так і завмерла на місці.

—  Міро, нам не можна зупинятись. Та й говорити не потрібно. Слухачі почують нас. А бігуни наздоженуть. Гектор хоче принести тебе в жертву, щоб продовжити своє безсмертя, своє панування,  —  шепотів чоловік накидаючи на мене свою накидку.

—  Я вимагаю пояснень, — стояла на своєму. Доріан розумів, що зі мною сперечатись не вийде, тому, скрутно зітхнувши, торкнувся своєю долонею моєї скроні.

«Все розповім, тільки посмішімо», —  почула я у своїй голові. Від здивування я ледь не закричала, але чоловік вчасно закрив мені рота. —  "Тільки подумки!" —  знову його голос відлунням вдарив у моєму тілі. Я кивнула, і він потяг мене у ліс.

«В момент твоєї смерті, кристал зцілив твоє серце та вдихнув безсмертя у твоє тіло. Ти тепер одна із нас — Акеа».

«Я ніколи не буду однією з цих проклятих вбивць», —  промайнула думка, але я не промовила нічого. По-перше, не можна говорити. По-друге, такі слова засмутять мого рятівника.

«Твоя чистота не дозволить тобі стати вбивцею»

— Ти почув мене? — крикнула я, на що Доріан знову приклав долоню до мого рота.

Він пильно вдивлявся в мої очі, а тоді, знову пролунало в голові: «Тільки подумки. Я чую твої думки, а ти чуєш мої».

Я кивнула. Не помітно для себе закралось запитання, яке прочитав Доріан та поспішив дати відповідь:.«Дар у мене в голові. Я можу читати думки, а також навчився передавати свої думки іншим (правда про це не знає ніхто з Акеа)».

Ми долали свій нелегкий шлях, намагаючись іти якнайшвидше та якнайтихіше, та продовжували безмовну розмову.

«Тобто, Дар у кожного в різній частині тіла?»

«Так. У Міта в очах, тому він лікар. Він бачить усе наскрізь. Будь-який діагноз поставить, просто огледівши людину. У слухачів Дар у вухах, у бігунів — у ногах, у силачів — у руках. А у Верховного — у гортані.»

«А чому він Верховний?»

«Всесвіт так вирішив. До Дару Гектор був співаком, але через рак гортані він втратив голос. Кристал  повернув йому голос, зробивши його сильнішим та гучнішим, щоб Верховний міг по всій планеті рознести настанову Всесвіту. Але, Гектор загордився, його егоїстична натура взяла верх, і він став тираном. Він навчився вбивати своїм голосом не тільки смертних, а й своїх побратимів».

«А іншим кристал теж потрапив у хворий орган?»

«Так», — відповів коротко, але я почула нотки здивування.

«Чому ти дивуєшся?»

«Більшість з Акеа й досі не зрозуміли того, що ти зрозуміла за кілька хвилин свого безсмертя».

«Тому ти вибрав мене. Через хворе серце?» — не переставала засипати Доріана запитаннями.

«У мене вже давно виникла теорія, стосовно того, що тільки смертельно хворі чи безнадійні каліки можуть прийняти Дар (але мене ніхто не слухав, хоча Всесвіт назначив мене радником). А ще мене дуже вразила твоя самовідданість і любов до сестри. Та й твої думки «бісових псевдо богів» розвеселили мене», — засміявся він. Так приємно було чути у голові його сміх. Він розливався всім тілом та надавав впевненості.

«Якою властивістю наділив Дар мене?»

«Не знаю, сердечників між нами не має. Але ти скоро сама дізнаєшся».

«Ти казав, що Акеа можна вбити. Як?» —  дивно спілкуватись подумки. Постійно контролювала свої думки, щоб Доріан їх не прочитав.

«Тихо!» — його тривога передалась мені. — «Вони наздоганяють».

Я завмерла. Серце колотилось з нечутною раніше швидкістю. Кожен поштовх вдаряв настільки сильно, що грудна клітка ходила ходуном. Я намагалась заспокоїтись, щоб серцебиття не могло мене видати.

«Іди стежкою прямо, вийдеш біля озера. Сховайся там».

«А ти?» — прошепотіла подумки, боячись, що й думки мої вони можуть почути.

«Я відведу їх від тебе», — сповнений турботи голос розлився моїм тілом, а його теплі вуста торкнулись скроні. — «Ми зможемо підтримувати зв’язок на відстані. Не обертайся».

Я підхопилась, та побігла вказаною дорогою. Ззаду почувся голосний крик Доріана, що розтривожив лісову тишу. Серце калатало, а нестерпне бажання оглянутись настирно засіло в думках, але я все чула настанову рятівника: «Не обертайся».

Темрява накрила ліс, тільки місяць освітлював мені дорогу.  Я бігла, падала, підіймалась і знову бігла. Багнюка на перемішку з кров’ю обліпили моє тіло та обличчя. А я думала, що безсмертні не можуть поранитись.

Кілька хвилин тиші, лиш кров шалено вистукувала у скронях, а потім я почула такий необхідний і, здавалось, уже рідний голос: «Ще не до кінця закінчилось перевтілення. Ти в порядку?»

«Так!» — майже закричала в думках, видихнувши з полегшення. — «А ти?»

«Усе добре. Мені вдалось їх обдурити. Що? Ніііі…» — крик Доріана різонув свідомість. В голові стало тихо, лиш власні тривожні думки забились, наче злякані птахи у клітці. Кілька разів намагалась кликати того, хто з вбивці перетворився на охоронця. Почав бити озноб, а нове серце боліти.