Даринчин Армагеддон

Глава 10.1. Мабуть, ні

Неждано-негадано я таки закохалась в Руслана. Ще до закінчення канікул. Ми переписувались щодня про все на світі! Я дізналась, що він дуже любить читати книжки, в нього є спеціальний блокнот, в якому описаний короткий сюжет і його відгук про кожну книгу. Я набагато рідше згадувала Олександра Макаровича і його поцілунок. Проте вершину мого особистого ТОПу він не покинув.


Коли я лежала вдома хвора половину канікул, Руслан щоранку телефонував мені та запитував, як я себе почуваю, чи нічого в мене не болить. А в новорічну ніч ми й взагалі розмовляли до четвертої ранку. Руслан виявився дуже цікавим і з ним мені було легко. Я не могла уже дочекатись його повернення з Карпат. Виявляється, там у його сім’ї живуть родичі й Євчишини їдуть туди щороку кататися на лижах. Все, що я знала про лижі – це те, що вони довгі, а ще до них потрібні палки. Але після розповідей Руслана зрозуміла, що круто мчати з гори на високій швидкості, оминаючи перепони та інших людей.

Коли ми уже нарешті зустрілись перед першим уроком після канікул, Руслан підхопив мене на руки та закрутив на очах усієї школи. А коли поставив на підлогу, то поцілував так ніжно, що у мене знову підкосились ноги.

– Маленька, як же я сумував! Несправедливо, коли людина у твоєму серці, а по факту за тисячу кілометрів від тебе! – з емоціями радості сказав він.

– І я сумувала! – відповіла йому та обійняла міцно-міцно.

Ми ще пообіймались хвилин зо п'ять, а потім розійшлись по уроках. Як завжди все почалось зі співів. І як, завжди нічого хорошого це не принесло. Бо на п’ятому уроці історії, коли в клас зайшов Олександр Макарович в нових окулярах (ну і навіщо він їх тільки носить зі стовідсотковим зором?!), я відчула неприємні поколювання в серці. І як я не намагалась відкинути думки, все ж той поцілунок раз за разом спливав в пам’яті. Я і вчитель історії. Його губи наближуються до моїх... і м’ятний смак...

Замріялась.

– Дарино, агов! – почула своє ім’я. – Ти з нами?

Я закивала у відповідь.

– Та вона просто закохалась! – засміявся Антон і майже весь клас підтримав його.

Я ударила хлопця по плечу.

– Сподіваюсь, що ти теж закохаєшся в того, хто тобі не відповість взаємністю, – зле пробурмотіла я.

Антон здивовано на мене глянув. До мене раптом дійшло, що він мав на увазі Руслана, про котрого я вже й думати забула. На серці стало так важко і неприємно, хотілось втекти від усього. Від класу, школи, насмішок Антона, щасливого Руслана, прекрасного і недосяжного вчителя історії. І я прийняла рішення, що таки зроблю це і не важливо, що подумає мама. Я не хочу знаходитись тут, з ними. Мені нудотно, соромно та одиноко, не дивлячись на присутність друзів.

– Криничний, давай сюди щоденник. Будемо викликати батьків у школу, – раптом розсердився Олександр Макарович, – я вас в першу чергу вчу гідно поводитись, а ви все насміхаєтесь над іншими.

Всі затихли. Антон розгубився і промимрив:

– У мене є інші варіанти? – хлопець впав у відчай. – Будь ласка, Олександре Макаровичу. Мама мене прикінчить, якщо її ще хоч раз викличуть в школу.

– Вибачайся і поговоримо після уроку.

Антон зітхнув. Розмова з вчителем історії – не найприємніший варіант, але немає нічого гіршого, коли мама Антона Криничного приходить в школу. Тут зчиняється такий скандал, що фізрук тікає з уроків, вчительки розбігаються з вереском, а сварливий голос мами Антона, Оксани Микитівни, доходить до кожного класу.

– Дарино, пробач мені... – мовив ледь чутно Антон. – Я не правий.

Промовчала. А що мені ще говорити? Мені зараз було не до його вибачень. Я так заплуталась в собі та своїх почуттях, що навіть не зрозуміла, що урок завершився. Коли опам’яталась, біля мене сидів Даня й обіймав утішаючи.

– Ну годі тобі, Даринко. Антон ще той гівнюк, він своє зараз отримає від Олександра Макаровича.

Я перелякалась.

– Він що там його б’є?

– Та ні, чого ти так подумала? Хіба що словами. Б’є словами. Саша вміє все обставити так, що найближчим часом не хочеться й висовуватись, не те що бешкетувати. Я сам не раз через це проходив.

– Сподіваюсь, що мені не доведеться. Я тут збираюсь втекти з уроків. Хочеш зі мною?

– Воу воу, Дарино, заспокойся. Тебе ж мама у клітку посадить, – швидко заговорив хлопець, – біжи краще та скажи, що погано себе почуваєш. Можемо додати драматизму тим, що я тебе приведу. Типу ти така бідна і нещасна. Не можеш йти.

Я засміялась.

– Ні, Даню, дякую, я сама. В мене й справді голова йде обертом від цього всього.

Я зібрала речі й хотіла встати, але Даня взяв мене за руку. Хлопець озирнувся на клас і тихо мовив:

– Це все через Сашу, так? Руслан тут ні до чого?

– Дань... Я справлюсь. То ж був просто поцілунок і все.

– Поцілунок, якого ти не можеш забути уже 4 місяці.

– Слухай, я не хочу це обговорювати. Ми з Русланом зустрічаємось і я впевнена, що закохана в нього. Все буде гаразд.

– Добре, – раптом повеселішав Даня, – якщо потрібна допомога – звертайся.

Ми попрощались і я пішла до вчительської, щоб відпроситись у мами.

Руслан☺: Я чекав тебе біля школи. Все в порядку?

Я: Просто розболілась голова. Пробач, потрібно було тобі розповісти.

Руслан☺: І це ніяк не зв’язано з Криничним?

Я: Зв’язано. Проте уже все гаразд. Він вибачився. Хто тобі розповів?

Руслан☺: Мій тато в школі працює, пам’ятаєш?

Я: Побачимось завтра!

Руслан☺: Чекаю з нетерпінням! Цілую тебе!

Ну і як після такого, скажіть мені, робити домашнє завдання? Я розляглась на ліжку і стала обдумувати свої почуття. Хоч Олександр Макарович був самим най-най-най-найгарнішим і най-най-най-найпривабливішим в моєму житті, потрібно розуміти, що це те ж саме, що й дотягнутись до хмар. А Руслан поряд, він милий і подобається мені. А ще я закохана в нього та уже жалію, що втекла з уроків, не побачивши свого хлопця.

– Все, ніяких вчителів історії! – мовила сама собі й прийнялась за домашнє завдання.

А через три місяці страждань не витримала і вирішила, що порву з Русланом. На кожному уроці історії моє серце розривалось від болю і відчаю. А щоразу, коли я проводила час з Русланом, відчувала себе на сьомому небі від щастя. Мені було комфортно з хлопцем, добре і я почувалась щасливою. Проте контраст між цими відчуттями убивав мене. Коли поряд знаходився Олександр Макарович, в моє тіло наче вганяли мільйони голок, котрі поколювали його тонкими та гострими кінцями. А потім з’являвся Руслан і все ставало спокійно.

А потім знову голки. І знову спокій.

Я прийняла рішення, що уже краще нехай будуть тільки страждання. Бо після щасливих моментів так важко було йти на уроки історії. Хотілось краще захворіти, ніж бачити Ясіна.

Отож, в кінці березня, під час весняних канікул, коли Руслан проводив мене в один із вечорів додому після прогулянки, я наважилась і заговорила.



Богдана Малкіна

Відредаговано: 14.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись