Глава 18. Непосида у будинку

Діана застогнала.

— Ти ж сама казала, що нам треба буде в чотири місця летіти.

— Я сподівалася на краще, — вона зі смутком подивилася на чергову картинку, що проявилася на скриньці, — далеко це?

— Сьогодні ми не встигнемо, якщо ти про це. До того ж тебе й так хитає.

Говорити, що він теж почувається не найкращим чином і летіти ще раз за тридев'ять земель, навантажуючи серце, не хотів би, Зак не став. Лікарем він був не поганий, але й не добрий. Наслідки непритомності він прибрав, а ось причина була йому не по зубах. Дідусь напевно зміг би допомогти, але як пояснити, звідки в нього таке диво взялося?

Дівчина теж була не в кращій формі — коли перевтілилася у себе в кімнаті, вона добралася до ліжка в стилі «п'яна муха», впала і лежала там досі. Навіть скриньку їй Зак туди подав.

— Завжди так погано?

— Погано бути взагалі не повинно, — він задумливо запустив руку в шевелюру. — Хоча ніхто відразу не літає на такі відстані… але швидше за все це тому, що все було неприродно.

— Перетворюватися на тварин взагалі неприродно.

— Гей, я даремно тобі блок прибирав? Не думай і не говори так, навіть жартома!

— Пробач… Як серце?

— На місці.

Угу, але це ще ні про що не говорить.

— Підлікувати тебе? — запитав хлопець.

— А ти можеш?

— Підлікувати — так, вилікувати — ні. І я думаю, що тобі треба з цим раз відмучитися, інакше весь час так буде. Ну, знаєш, як кріпатура після першого тренування. А далі втягуєшся і все нормально.

— Так може краще нічого не робити? — Діана спробувала повернути голову і застогнала, — ні, краще зроби щось.

Зак хмикнув, сів поруч на ліжко і поклав їй руку на лоб. Спочатку дівчина нічого не відчувала, але його долоня почала нагріватися і злегка поколювати шкіру. Дуже захотілося спати.

— Діано, — голос йшов звідкись здалеку, — прокинься.

— Га? щось трапилося? — вона розплющила очі й витріщилася на хлопця.

— Як себе почуваєш?

— Непогано, — для вірності дівчина покрутила головою, посунула руками ногами та сіла, — навіть майже нормально.

— От і добре, — Зак усміхнувся, — чим займемося?

— А які варіанти? Дякую, до речі.

— Будь ласка. Ну, як я й казав, злітати ще раз ми не встигнемо, до того ж тобі поки що перевтілюватися не варто. Можу навчити тебе якогось заклинання

— Заклинання — це добре. Але може потім, у мене ще голова болить, — з жалем відповіла вона.

— Як хочеш. Коли твої батьки повернуться?

— Увечері чи навіть уночі.

— Супер, тоді можна зачарувати тобі тренувальну кімнату.

— В сенсі?

— Ти ж не хочеш випадково спалити будинок? Чи заморозити щось не те, чи потоп влаштувати. Ти зрозуміла. Будь-яке заклинання краще вчити у такій кімнаті — безпечніше.

— Ти ж щойно мені пропонував заклинання вчити.

— Під наглядом теж можна, я б підстрахував. Але ж ти не будеш весь час мене чекати.

— Не буду, — погодилася Діана, — а де ця кімната буде?

— А де в тебе вдома можна таке влаштувати? У нас, наприклад, взагалі весь будинок зачарований, так що я у себе в кімнаті чаклую. Але так багато я не зможу — надто складно. Та й нема чого, ти ж тут єдиний маг. То чи твоя кімната, — він озирнувся, — чи якесь приміщення, куди ніхто не ходить. У вас є таке?

— А кімната чим не підходить?

— Ти можеш принести нові речі, а вони не будуть зачаровані. У нас, знову ж таки, стоїть дуже хитра штуковина — все, що вноситися за поріг, покривається захисним заклинанням. Три дні з батьками Ярика та Аліни ставили, а потім ще три дні на їхній будинок.

— Слухай, а раптом мій дідусь уже зачарував тут все?

— Але ж ти не впевнена в цьому, так?

— Ні краплі.

— Захисту багато не буває, — поділився мудрістю Зак. — То що на рахунок непотрібної кімнати?

— Є горище, туди ніхто не ходить, але там купа мотлоху, холодно і світла немає.

— А потрапити туди як?

— У коридорі панель на стелі відкрити та по сходах. Вони розкладаються з тієї панелі.

— А вікна є?

— Одне невелике, виходить на козирок на даху.

— Давай зараз сходами, а там і вікно оцінимо.

Горище було саме таким, яким його пам'ятала Діана — велика квадратна кімната. Під дахом, тому стеля вгору сходиться. Під стінами треба було ходити нагинаючись, натомість у центрі можна було хоч на батуті стрибати. Ну, не дуже високо, але можна було стрибати. Підлога з дощок заставлена ​​купою старих, запорошених коробок з невідомим вмістом. Невелике віконце ледве дає світло, так що все горище перебувало в напівтемряві. Добре, що весна зараз, то хоч не холодно.

— Краще і бути не могло, — оптимістично заявив Зак.

— Та ну?

— Так. Тут стільки місця, що й на трьох вистачить. До речі, ти не проти якщо я кілька дрібничок сюди перетягну? На шафі місце закінчується.

— Та тягни що хочеш, — фиркнула Діана, — більше мотлоху, менше мотлоху — яка різниця?

— У мене немає мотлоху, все потрібне, — заперечив хлопець, — тобі ж не шкода всі ці речі?

— Ні

— А вони нікому з твоїх не потрібні?

— Ніхто навіть не знає, що тут лежить.

— Супер. Я зараз одну штуку спробую, може, і справді твій дідусь захист тут ставив.

— Тут? Ти жартуєш, так? Тут навіть захищати нічого, мотлох один.

Зак мав свою думку з цього приводу, він підняв руки й почав зосереджено щось вимахувати ними в повітрі. Потім він запалив пару вогників і запустив ними по найближчих коробках, але в кількох сантиметрів від мети вогнекулі згасли. Тоді хлопець сконденсував близько відра води та щедро полив нею підлогу, від якої одразу пішла пара. Випробував ще кілька улюблених способів знищення (бобра в тому числі) і задоволено усміхнувся:

— Можеш сміятися, але вся кімната захищена і за вищим класом. Навіть уривки, незакінчені заклинання нейтралізує. А міні вибух прямо у мене в руках випарувався.