23.2

— Тшшш... все нормально, — сказав на вухо Макс, — просто я хотів з тобою поговорити без цього ід... кхм… Зака. Кричати не будеш?

Дівчина помотала головою і він одразу відпустив, а Діана розвернулася обличчям до нього.

— А ти швидко літаєш, як для першолітки.

— Це хто?

— Ті, хто тільки навчився перевтілюватися.

— Ем… дякую.

— Та нема за що, — Макс усміхнувся, — багато літали, так?

— Дуже!

— Такими темпами через рік можемо перегони влаштувати… справжні.

— Міг просто попросити мене прийти одну. Або з Яриком та Аліною.

— Він би не відпустив.

— Я б не питала.

— Мені подобається хід твоїх думок, — хлопець хмикнув. — Але все одно не вийшло б. Повір, я знаю Зака. Він може тебе знайти, так? Вже так робив.

— А ти звідки це знаєш?

Макс загадково на неї подивився, усміхнувся, але помотав головою, показуючи, що не відповість.

— Гаразд, але ж він і зараз може мене знайти?

— Може, але не стане цього робити.

— Чому?

— Бо один ідіот, тобто я, не буде в такому разі вам допомагати. Він зараз напевно біситься… тим більше у компанії Влади. Це добре.

— Тобі так подобається допікати йому?

— Це буває весело, але тут інше. Поки людина зла вона не може нормально думати. Принаймні зараз його увага більшою мірою зайнята... іншими думками. Коротко кажучи, це виграє нам достатньо часу, перш ніж він здогадається, навіщо я тебе на перегони покликав.

— А хто та дівчина?

— Ще один маг із селища, де я живу.

— Чому вона бісить Зака?

— Ммм... довга історія. То що у тебе за проблема?

Діана зміряла хлопця поглядом. Після їхніх зустрічей, та й реакції на нього Зака, до Макса вона ставилася підозріло. І хоча Ярик відгукувався добре, але Макс вже і сьогодні зранку встиг їх добряче побісити. А, втім, до неї самої він ставився з приязню, а це все було розіграно, як вона розуміла, для Зака… Тут, вдалині від хлопця, Макс поводився цілком нормально і неприязні не викликав. Та і допомога їм була потрібна.

В міру її розповіді хлопець повеселішав, а в нього в очах спалахнули вогники.

— От воно що! А я не міг зрозуміти, що тоді трапилося.

— Ти про що?

— Та так, неважливо, — Макс махнув рукою і поспішив змінити тему, — крутезна річ. Навіщо розчаклувати треба?

— Я думаю, кулон допоможе відкрити одну штуку.

— Яку?

— Дідусеву, — наважилася сказати дівчина.

— О, стає все цікавіше! А конкретніше можна?

— Точно не впевнена.

— А всередині неї що?

— Не знаю, — чесно зізналася дівчина.

— Справді? — він задумливо на неї подивився, — гаразд, можеш не говорити, хоч і так ясно, чим ви зайняті. А ти знаєш, хто кулон зачарував?

— Гадки не маю.

— Все цікавіше і цікавіше... гаразд, бери кулон і приходь до мене, а я полечу поки що дещо шукаю. Попроси Владу, вона тебе проведе. І Діано

— Так?

— Зака відправ додому і переконайся, що він справді туди пішов. Якщо попреться за тобою, я допомагати не стану. Можеш так йому і передати.

***

— Діано! Що трапилося? — вигукнув Зак, як тільки помітив її. 

— Все чудово, ми трохи побалакали.

— А де Макс? — запитала Влада.

— Полетів щось шукати й просив тебе провести мене до нього додому.

— Я знаю, де це, самі знайдемо, — сказав Зак.

— Ні, ти йдеш додому.

— Це ще чому?

— Бо інакше він допомагати не стане.

Хлопець, очікувано, роздратовано прогарчав щось незрозуміле.

— Зак

— Що?

— Пообіцяй мені, що за нами не підеш.

— Добре.

— Пообіцяй, — наполягала Діана.

Він похмуро на неї глянув, але сказав:

— Я обіцяю, що не піду за вами.

— Ви вже все? Перевтілюйся і полетіли, я півдня чекати не буду, — нудним голосом промовила Влада.

— Я... а давай пішки?

— Пішки? Я що, схожа на любителя ходити по хащах?

Не така вже й хаща, можна тут ходити! Тим більше до їхнього селища веде цілком непогана дорога, там машини їздять. Ті, кого навігатор веде або кому дуже лінь обʼїздити, щоправда, бо дорога земляна і вся в ямах. А, проте, машини й велосипеди там справді їздять.

— Я не можу перевтілитися.

— Це ще чому?

— Ну… Я щойно скільки літала… Крила болять дуже.

— Першолітка, — зневажливо пирхнула Влада. — А з диханням усе нормально.

— Так я назад пішки йшла, вже вирівнялося.

— Гаразд, ходімо, — незадоволено буркнула дівчина.

— Дякую, — Діана спробувала видавити із себе усмішку.

Зак мовчки віддав їй кулон.

— Що це? — поцікавилася Влада.

— Мій кулон.

— А чому він у нього?

— Так…

— Зникнути при перетворенні може, — підказав Зак.

Влада ще раз пирхнула, розвернулась і пішла. А Зак стиснув Діанину руку.

— Зачекай.

— Що?

— Будь із ними обережна. З ними обома.

— Добре.

Його хвилювання було приємним, хоча Діана і не думала, що може трапитися щось погане. Хлопець зітхнув та відпустив її.

***

— Що тобі потрібно від Макса? — запитала Влада, коли вони вийшли на дорогу.

— Допомоги.

— Якої?

— Посильної.

На відміну від хлопця, його подруга чи ким би не була ця Влада Діані зовсім не подобалася і не викликала і крихти довіри.

— З чим?

— З однією невеликою справою.

— Або ти мені скажеш, — дівчисько зупинилася і круто розвернулася. — Або сама дорогу шукатимеш.

— Я зателефоную Заку і спитаю номер будинку. Думаю, не загублюся.

— І він одразу ж прилетить дізнатися, що трапилося, а Макс тобі не допоможе.

— Тебе це так хвилює?

— Ні крапельки, то було б навіть краще. Нема чого втягувати його у свої незаконні справи.

— Чому одразу незаконні? — здивувалася Діана.

— Бо твій дідусь був злодієм і ти така сама. Ти, — Влада тицьнула в неї пальцем, — злодійка. Не вплутуй в це Макса.