Дароване прокляття

Глава 27. Подих вбивці

Якщо дорогою до школи Діана переконала себе, що їй просто здається і в усьому винен Зак з його параноєю, то дорогою назад вона шкодувала, що не послухалася хлопця. За кілька годин у школі вона заспокоїлася, а дарма. Неприємне почуття, ніби хтось свердлить твою спину поглядом, нікуди не поділося. 

Кілька разів дівчина оглядалася, але нікого не помічала. Тоді вона зайшла в продуктовий магазин і походила там хвилин п'ятнадцять, врешті купила собі шоколадку, щоб заспокоїти нерви та наважилася їхати додому. Як це дивно, це допомогло — дівчина перестала відчувати погляд. Діана зітхнула з полегшенням. Так, це просто нерви, це Зак у всьому винний. Та краще, мабуть, залишитися вдома, бо якщо щодня купувати шоколадки для заспокоєння нервів, потім весь зʼїдений цукор на обличчі буде видно.

Вона зайшла в автобус, розплатилася, сіла біля вікна та дістала електронну книжку. Їхати до Броварів все ж пів години, вона не любила втрачати цей. Дівчина не звернула особливої ​​уваги на чоловіка, який сів поруч, і теж дарма. Коли вони рушили, він заговорив. Від несподіванки Діана аж підстрибнула, та його рука утримала її за плече.

— Нє рипайся. Ти знаєшь, где он?

Її серце завмерло. Пояснювати, про що він запитує, було не потрібно. Темні, майже чорні очі вичікувально дивилися на неї.

— Вибачте? — все ж пробурмотіла дівчина.

Рука боляче стиснулася у неї на плечі й Діана мимоволі скривилася.

— Я про Дар, — вдавано лагідним голосом пояснив він. — Тут находітся больовая точка, — він поворухнув пальцями, — і ето нє край їйо можливостей. А что я могу зробити с магієй… лучше нє придурюйся.

Магії… господи, та Зак — геній. Пам'ятник йому треба поставити!

— Якби ти міг, то магією б і скористався, — називати цього типа на «ви» просто язик не повертався, — а не ризикував бути поміченим кимось із пасажирів.

— Наглая дєвчонка… но раз ти так хочешь, — він прибрав руку з її плеча, — нє хвилюйся, можешь крічать в удовольствіє. Оні усє под гіпнозом.

Під гіпнозом, звісно. Але добре, що він так думає. Все було загалом не погано (так, Зак розумничок), але вона була надто налякана, щоб нормально це оцінити. На щастя, рішення прийшло якось само собою. 

Чоловік клацнув пальцями, мабуть, хотів зробити те саме «щось за допомогою магії», а Діана закричала, врізала сусіду ліктем кудись у живіт і спробувала вискочити. Проблема як була, так і залишилася — він сидів біля проходу, заважаючи їй вийти, а тепер ще й зігнувся від болю. На щастя, на людях справді ніякого гіпнозу не було і не могло бути. 

Всі загомоніли, якась бабуся охала, жінки кричали й лаялися (особливо одна матуся, яка при цьому закривала очі та вуха малолітньої дочки), пара чоловіків витягли її сусіда з сидіння у прохід (не забувши кілька разів вдарити нижче живота, щоби до дівчат не приставав). 

Далі Діана чекати не стала — вискочила з автобуса, який водій зупинив через суєту у салоні, та кинулася бігти. Бігти… стоп. Навіщо, куди? Якщо вона відійде надто далеко, у нього з'явиться магія. Він все одно кинеться за нею, як би ще добрим людям не зашкодив. І в іншому місці вона вже навряд чи матиме шанси… але що тоді робити? Його просто поб'ють чи викличуть поліцію? От тільки цього їй не вистачало, ага! 

Раптом хтось смикнув дівчину за руку та затягнув за ріг. Ох, тут ще один! Не молодий уже, сивина пробивається. Фігура злегка згорблена, але немічним він точно не виглядав. Хоча чим би їй це допомогло?

— Не бійся, я тобі не нашкоджу.

Діана нервово хихикнула. Звісно, так вона й повірила!

— Вибору в тебе немає, так що доведеться мені довіритися. Дай кістку.

— Звідки ви...

— Звідти, — огризнувся чоловік з сивиною, — я її зачарував. Давай сюди, нема часу. Чи залишити тебе і сама додому дістанешся?

Дівчина спішно замотала головою, дістала з кишені медальйон Віллі й простягла йому.

— Але навіщо ви це зробили?

— Що саме? — він хмикнув, — зачарував? Я зобов'язаний твоєму дідусеві й обіцяв захистити тебе. Кращого способу я не знайшов та й не треба було. І якби ти не лізла кудись не просять, ми б зараз тут не стояли!

Діана мало не задихнулася від обурення. Чи не просять? А хіба вона просила? У неї Дар, це світове прокляття, а її не просять у це лізти?

— Не просять, — чоловік гнівно блиснув на неї очима, хоча дівчина нічого не сказала вголос, — дай руку.

Діана скрипнула зубами, але послухалася. Наступної миті її вже не було — був лише вітер. І цей вітер мчав на висоті з величезною швидкістю. Внизу миготіли вулиці, дороги, промайнула лісова смужка і дівчина опинилася неподалік від свого будинку.

— Сподіваюся, далі ти сама дійдеш, — чоловік вклав їй у руку медальйон.

— А він ще працює?

— Так, можеш перевірити. Це твій єдиний засіб захисту, розчаклуєш — нового не дам.

— Але... а.. а ви?

— Я? — він хмикнув, — я зробив більш ніж достатньо. Через тебе я вже не раз йшов проти Ради… майже дев'ять років… я своєї обіцянки дотримався, я захистив тебе, як тільки міг. Не почни ти щось шукати та з'ясовувати, ніхто б не дізнався.

— Але ви сказали, що обіцяли моєму дідусеві! — у розпачі вигукнула Діана.

— Обіцяв. І я допоміг тобі більше разів, ніж ти можеш уявити. Життя за життя… Тобі вже давно дали спокій і почали шукати інші нитки, але ти сама влізла в цю гру. Тепер це тільки твоя вина, а благодійністю я не займаюся.

— А як же світові катастрофи? Якщо мене вб'ють, це позначиться на всіх!

— Так не дай цього зробити.

— Будь ласка, адже ви можете допомогти!

— Я в цьому дуже сумніваюся... У відкритому бою, та ще з дитиною за спиною, у мене немає проти нього шансів. А якщо щось станеться, я хочу бути зі своєю сім'єю та захистити її. Вибач, я нічого проти тебе не маю, але допомогти не можу.

— А Рада?

— Рада, — він засміявся, — а хто це, по-твоєму, був?

— Але... — Діана мало не плакала, — що мені робити?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше